Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

медіарезонансу і не — соромно зізнатися — двома жертвами. Навіть шок від відкриття про те, що в селищі на мене дивляться з підо­зрою, тимчасово поступився місцем. Те, що бентежило мене всю дорогу, було значно тривіальнішим.

Вечеря в домі Дженні Геммонд цього вечора.

Я казав собі, що нічого особливого в цьому нема. З її боку або, точніше, з боку її приятельки Тіни це просто дружній жест. Коли я жив у Лондоні, запрошення на вечерю було питанням ввічливості, його давали і приймали без особливих роздумів. І тут так само, казав я собі.

Але не допомагало.

Я вже не в Лондоні. Моє соціальне життя звузилося до чемних розмов з пацієнтами та кухля пива в пабі. І про що ми можемо говорити? У селищі зараз тільки одна тема, а вона навряд чи буде доречною для легких теревенів за вечерею в малознайомих людей. Особливо якщо до них уже дійшли чутки про мене. Я шкодував, що мені забракло розуму сказати тверде «ні» на це запрошення. Навіть обмірковував можливість зателефонувати й відмовитися, перепросити за нечемність.

Але, хоч як бентежила мене думка про цю трапезу, я так і не зателефонував. Що бентежило мене ще більше. Бо, якщо покопатися глибше, я добре знав (і це теж додавало неспокою), чому насправді так нервуюсь. Від думки, що знову побачу Дженні. Ця думка збурила осілий було складний мул емоцій, який я наразі зовсім не хотів чіпати. І на самій поверхні цього розчину було почуття провини.

Було таке відчуття, начебто я готувався до зради.

Звісно, я розумів, що це повна дурня. Я просто збирався повечеряти в гостях. І добре розумів, що мені нема кому зберігати вірність от уже майже чотири роки, відколи п’яний ділок не впорався з кермуванням своєю BMW.

Але знову ж таки, це нічого не змінювало.

Отже, коли я поставив машину та спустився ліфтом до лабораторії, зосередженості бракувало. Я намагався зібратися з думками, коли зайшов у лабораторію моргу, штовхнувши сталеві двері. Марина вже була на місці. Двері ще гойдалися, зачиняючись за мною, коли вона заговорила:

— Прийшли результати.

Маккензі нахмурився, читаючи мій звіт:

— Ви певні?

— Цілком. Тести підтверджують, що, коли знайшли її тіло, Саллі Палмер була мертва приблизно дев’ять діб.

Ми розмовляли в маленькому кабінеті при лабораторії. Я запропонував надіслати результати мейлом, але на мій дзвінок він одразу сказав, що сам загляне.

— Наскільки надійні результати?

— Амінокислотний аналіз припускає погрішність у межах плюс-мінус дванадцяти годин. А це максимальна доступна точність. Я не можу назвати точний час, коли її вбито, але це сталося між полуднями п’ятниці та суботи.

— Ви не можете ще звузити цей проміжок?

Я проковтнув лайку. Цілий ранок я пропрацював над рівняннями, що визначали час із моменту смерті. Це досить складні обчислення, де враховуються результати тесту, дані про середню температуру та погодні умови всіх днів, які тіло Саллі Палмер провело на свіжому повітрі. Найбільша таємниця життя зводилася до банальної математичної формули.

— Вибачте. Але, беручи до уваги все інше, личинки тощо, я б, з великою ймовірністю, зупинився на середині цього інтервалу.

— Тобто, скажімо, північ п’ятниці. А бачили її востаннє за три дні до того, на барбекю. — Маккензі на­хмурився, обмірковуючи деталі. — І з собакою ви нічого уточнити не можете?

— Хімія тіла собаки відрізняється від людської. Я можу провести аналіз, але він нам нічого не дасть.

— Холера, — пробурмотів він. — Але ви все ще думаєте, що собаку вбили раніше?

Я знизав плечима. Я мав справу лише зі станом тіла собаки та активністю комах навколо нього, а це важко назвати точними даними.

— За це більшість фактів. Я б додав, що ті самі обчислення не обов’язково застосовні до собак. Але на два-три дні більше, це як мінімум.

Маккензі потягнув себе за губу. Я знав, про що він думає. Третій день з моменту зникнення Лін Меткалф. Навіть якщо вбивця діє за шаблоном і тримає її десь живою, ми наближаємося до кінця гри. Яким би збоченим планом він не керувався, якщо він ще не здійснив задуманого, то невдовзі здійснить.

Якщо ми не знайдемо її раніше.

— Ми ще отримали аналіз речовини, яку знайшли на слідах ножа на хребці Саллі Палмер, — продовжив я і зачитав зі своєї копії звіту: — Це вуглеводень. Досить складний, але приблизно вісімдесят відсотків вуглецю, десять — водню, з невеликою домішкою сірки, кисню, азоту й кількома слідами металів.

— Що це означає?

— Бітум. Звичайний чи садовий бітум. Його можна придбати в будь-якому магазині будівельних чи господарчих товарів.

— Гаразд, це звужує коло.

Щось слабо блимнуло десь у глибині моєї пам’яті, щось із почутого викликало спалах синаптичного зв’язку. Я спробував дотягтися до нього, але так і не вловив.

— Щось іще? — запитав Маккензі, й моя думка, якою б вона не була, зникла.

— Насправді, ні. Я ще маю дослідити сліди ножа на хребті собаки. Якщо пощастить, це підтвердить, що їх обох убито однією зброєю. Тоді мою функцію буде закінчено.

Маккензі з вигляду цього й чекав, але сподівався, мабуть, на більше.

— А як ваші пошуки? Щось просувається? — запитав я.

Відповідь можна було передбачити з того, як замкнулося обличчя Маккензі.

— Ми розробляємо кілька версій, — сказав він жорстко.

Я нічого не відповів. Потім він зітхнув:

— У нас немає підозрюваного, немає свідків, немає мотиву. Отже, коротка відповідь — «ні». Розпитували від дому до дому. Нічого не дало. І навіть хоча ми поновили пошуки, все одно доводиться рухатися дуже повільно, бо видивляємося пастки. Неможливо перекрити таку велику територію. Половина — довбане болото, а потім — бозна-скільки довбаного лісу й канав, — він розпачливо похитав головою. — Якщо він вирішить ретельно заховати тіло, ми можемо його ніколи не знайти.

— Отже, ви думаєте, що вона вже мертва.

Порожній виснажений погляд.

— Ми розслідували багато вбивств. Як гадаєте, скількох вдалося знайти живими?

— Але ж буває.

— Так, буває, — погодився він. — Та це все одно як виграти в лотерею. Щиро кажучи, я б поставив на це, а не на те, що Лін Меткалф виживе. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знає. Експерти нічого корисного не знайшли, навіть там, де її зловили, чи там, де знайшли тіло Саллі Палмер. Нічого не підказало, коли ми перевіряли реєстр сексуальних злочинів. Усе, з чим ми можемо сьогодні працювати, — це те, що підозрюваний, вочевидь, сильний і знається на мисливській та лісовій справі.

— Але ж хіба це не звужує коло пошуків?

Він кисло