Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Паб, здається, завмер.

— Правильно.

— І що вони хотіли?

— Поради.

— Поради? — він навіть не спробував приховати недовіру. — Про що?

— От їх і запитайте.

— Я тебе питаю.

Його лють знайшла на кого пролитись. Я відвернувся, оглянув кімнату. Інші теж дивилися на мене. Ще не засуджуючи, але чекаючи.

— Якщо хтось має що сказати, кажіть, — я говорив так спокійно, як тільки міг, і витримав їхні погляди, доки обличчя одне за одним не відвернулися від мене.

— Добре, як ніхто нічого не скаже, то я скажу, — Карл Бреннер здійнявся на ноги. Він агресивно проковтнув те, що лишалося в його кухлі, та гепнув ним по столі. — Ти був…

— Я б на твоєму місці був обережнішим.

Поруч зі мною опинився Бен Андерс. Мені було приємно його бачити, але не через заспокійливу фізичну силу, а тому, що це був знак дружньої підтримки.

— Не лізь у це, — сказав Бреннер.

— Не лізь куди? Просто намагаюся зупинити тебе: не кажи слів, про які завтра пошкодуєш.

— Ні про що я не пошкодую.

— Добре. Як там Скотт?

Питання трохи пригасило браваду Бреннера.

— Що?

— Твій брат? Як його нога? Та, що доктор Гантер поправляв того вечора.

Бреннер засовався, похмурий, але пару вже спустив.

— Все нормально.

— От добре, коли цей лікар не бере грошей за понаднормову роботу, — доброзичливо зауважив Бен. Він обвів поглядом решту кімнати. — Насмілюся сказати, що багато хто з нас має причину дякувати йому за той чи інший випадок.

Він почекав, доки його слова потраплять до вух, тоді плеснув у долоні та повернувся до бару:

— До речі, Джеку, як маєш хвильку, то я б хотів повторити.

Наче хтось раптово відчинив вікно та впустив чистий вітерець. Атмосфера розрядилася, люди загомоніли, деякі з трохи присоромленим виглядом поверталися до своїх розмов.

Я відчув, як спиною стікає піт. Не через спеку в задушливому барі.

— Будеш віскі? — запитав Бен. — Таке враження, що тобі не завадить.

— Ні, дякую. Але тобі поставлю.

— Не треба.

— Це найменше, що я можу зробити.

— Та забудь. Покидьки просто потребують, щоб їм час від часу нагадували про деякі речі. — Бен подивився на Бреннера, який сердито витріщався у свій порожній кухоль. — А цей покидьок потребує когось, хто б його привів до ладу. Переконаний, що він розоряє гнізда в заповіднику. Ті, що під охороною. Зазвичай, як пташенята вилуплюються, в нас все нормально, але ми втрачаємо й дорослих птахів. Луні болотні, навіть бугаї. Я його ще не зловив, але хай-но… — Він усміхнувся до Джека, який поставив перед ним пінту. — Дякую, людино добра.

Бен зробив довгий ковток та схвально кивнув.

— Отже, чим же ти займався? — скоса подивився він на мене. — Не хвилюйся, я просто цікавлюсь. Але ж очевидно, що якісь справи тебе звідси покликали.

Я вагався, але він заслужив на певні пояснення. Не вдаючись до багатьох деталей, я розповів.

— Боже, — тільки й сказав він.

— Тепер ти розумієш, чому я про це не говорю. Або не говорив, — додав я.

— Ти певний, що не варто розповісти людям? Відкрити все як є?

— Не думаю.

— Я можу запустити чутку, якщо хочеш. Трохи підкажу, що саме ти робив.

У цьому був певний сенс. Але все одно якось не до душі. Ніколи раніше я не розповідав про свою колиш­ню роботу, а від старих звичок важко відмовлятися. Може, я занадто впертий, але мертві мають право на приватність, так само як і живі. Якщо випливе бодай одне слово, то кінця не буде надокучливим розпитуванням. До того ж я не був певний щодо того, як Менем поставиться до таких незвичних занять свого лікаря. Зрозуміло, що дві мої професії в очах людей не зможуть мирно співіснувати.

— Ні, дякую, — відповів я.

— Тобі краще знати. Але все одно теревенитимуть.

Хоча я це знав, на душі було неспокійно.

Бен знизав плечима.

— Вони налякані. Знають, що вбивця точно живе десь тут. Але вони все одно хочуть, щоб це був чу­жинець.

— Я не чужинець. Я тут уже три роки.

Це прозвучало фальшиво навіть для мене. Я міг жити й працювати в Менемі, але ще не міг претендувати на звання місцевого. Щойно мав доказ цього.

— Не має значення. Можеш тут тридцять прожити, але ти все одно з міста. І коли стає гаряче, люди дивляться на тебе й думають: «Чужий».

— Тоді й різниці немає, що я скажу, правда? Але не думаю, що все так погано.

— Ні, не все. Але кількох дурнів вистачить, — відповів похмуро Бен. — Сподіваймося на те, що цього покидька невдовзі зловлять.

Я не засиджувався. Пиво здалося кислим та затхлим, хоча я знав, що воно таке саме, як завжди. Від думок про цю пригоду лишалося якесь заніміння, як після секунди нечутливості від рани шириться біль. Коли це відчуття наздогнало мене, захотілось опинитися вдома.

Я їхав з пабу і бачив Скарсдейла, який виходив з церкви. Може, то була гра уяви, але він здався мені вищим, ніж раніше. З усього селища священник був єдиним, хто розцвів після подій, які приголомшили всіх. Тільки трагедія і страх перетворили побиту міллю сутану на плащ героя дня, подумав я й одразу засоромився такої думки. Він просто, як і я, робить свою роботу. Не варто дозволяти моїй неприязні до нього впливати на думки. Бачить Бог, я сьогодні відчув, що таке упередження.

Почуття провини підштовхнуло мене привітно помахати йому рукою, коли я під’їхав ближче. Він упритул подивився на мене, якусь мить я думав, що Скарс­дейл не відповість. Потім він таки коротко й черство кивнув.

Я не міг позбутися почуття, що знав, про що він думає.

12

До п’ятниці представники преси потроху почали зникати. Відсутність нових подій означала, що Менем уже втрачає позиції в інформаційному медіапросторі. Якщо станеться ще щось, вони повернуться. А потім Саллі Палмер і Лін Меткалф поступово розчиняться в ефірному часі й колонках газет і їхні імена розтануть назавжди у свідомості публіки.

Проте поки цього ранку я їхав до лабораторії, думки мої були зайняті не затиханням