Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Я допомагав поліції. Тобто працював з ними. Я раніше був… таким спеціалістом. До того як сюди приїхав.

Вона слухала, але я не був певен, що саме зрозуміла. Проте жінка принаймні вже не збиралася вискочити з машини.

— Вони хотіли зі мною порадитися, — продовжив я, — ось чому мене не було в амбулаторії.

Я не знав, що ще сказати. Вона помовчала й відвернулася.

— Це таке місце. Село оце, — голос був стомлений.

Вона відчинила дверцята машини.

— Я все ж таки хочу оглянути Сема, — нагадав я.

Вона кивнула. Мене ще трусило, коли я пішов за нею стежкою до будинку. Після яскравого вечірнього світла в домі все здавалося тьмяним, похмурим. У вітальні працював телевізор — какофонія звуку й кольору. Її чоловік із молодшим сином дивилися передачу: чоловік — розвалившись в кріслі, хлопчик — на животі перед екраном. Обидва обернулися, коли ми зайшли. Ґарі Єйтс поглянув на дружину, мовчки вимагаючи пояснення.

— Доктор Гантер мене додому підвіз, — сказала вона, метушливо розставляючи покупки. — Хотів побачити, як Сем.

Єйтс, здається, не знав, як реагувати. Жилавий чоловік, трохи за тридцять, дикуватий та виснажений різними підробітками. Він повільно піднявся, не знаючи, що робити зі своїми руками. Вирішив таки не подавати мені руки, засунув кулаки в кишені.

— Не знав, що ви планували завітати, — сказав він.

— Я й сам не знав. Але, беручи до уваги, що тут у нас коїться, не хотів, щоб Лінда йшла додому сама.

Він спалахнув та відвернувся. Я наказав собі зменшити оберти. Все, що я зараз йому закину, відіб’ється на його дружині, щойно за мною зачиняться двері.

Я всміхнувся до Сема, який дивився на мене, не встаючи з підлоги. Уже те, що він сидів удома такого літнього вечора, говорило саме за себе, але він мав значно кращий вигляд проти того, яким я бачив його востаннє. Коли я запитав, які в нього плани на канікули, він навіть усміхнувся разок, виявивши колишню жвавість.

— Гадаю, він молодець, — сказав я Лінді на кухні після огляду. — Мабуть, скоро відійде, зараз уже подолав первинний шок.

Вона кивнула, але якось розгублено. Досі була збентежена.

— Щодо того… — почала вона.

— Забудьте. Я радий, що ви мені розповіли.

Мені ніколи не спадало на думку, що в людей може виникнути щодо мене неправильне враження. Але, ймовірно, так мало статися. Тільки минулого вечора Генрі попереджав мене й радив бути обережним. Я тоді подумав, що він переграє, але, вочевидь, він знав селище краще. Мене це гризло не через неправдиве звинувачення, а тому, що громада, частиною якої я себе вважав, готова була так швидко змінити на гірше думку про людину.

Навіть тоді мені слід було знати, що найгірше завжди може перевершити будь-які очікування.

Я озирнувся через плече, чи зачинені двері до вітальні. Мав питання, яке кортіло поставити ще з тієї миті, коли я зупинився, щоб підвезти Лінду.

— У неділю, коли Ніл і Сем знайшли тіло, — почав я, — ви сказали, нібито знали, що це Саллі Палмер, бо бачили її уві сні.

Вона клопоталася біля мийки, ополіскуючи чашки.

— Просто збіг, я так думаю.

— Тоді ви так не казали.

— Була засмучена. Не треба мені тоді було язиком ляпати.

— Я не хочу вимагати з вас відповідь. Я просто…

Просто що? Я сам не знав точно, що хочу довести. Проте вів далі:

— Просто хотів запитати, чи бачили ви ще якісь сни. Про Лін Меткалф.

Вона завмерла.

— Я б не подумала, що хтось такий, як ви, витрачатиме час на подібні речі.

— Просто цікаво.

Вона відповіла допитливим поглядом. Пронизливим. Мені стало незатишно від її очей. Тоді вона коротко похитала головою.

— Ні, — мовила Лінда. А потім додала дещо дуже тихо, я ледь розчув.

Я б її ще розпитував, але двері прочинилися. Ґарі Єйтс із підозрою втупився в нас.

— Я думав, ви вже пішли.

— Саме йду, — підтвердив я.

Він пройшов до холодильника, відчинив поіржавілі на краях дверцята. На перекошеному магнітику я прочитав: «Почни день з усмішки», над словами вишкірився крокодил. Ґарі вийняв банку пива, відкоркував. Так, ніби мене тут не було, зробив довгий ковток, придушив відрижку, опускаючи банку.

— Тоді до побачення, — сказав я Лінді. Вона нервово покивала.

Я йшов до лендровера під пильним наглядом її чоловіка. Дорогою до селища все думав про сказане Ліндою Єйтс. Зізнавшись, що не бачила уві сні Лін Меткалф, вона додала ще дещо. Тільки два слова, так тихо, що я ледь розчув.

«Ще ні».

Хоч якими сміховинними були чутки про мене, я не міг дозволити собі їх ігнорувати. Краще зустріти їх лицем до лиця, ніж дозволити перешіптуванням вийти з-під контролю, але я все одно прямував до «Ягняти» з незвичним острахом. Гірлянди на Камені Мучениці тепер були пониклі й зів’ялі. Сподіваючись, що похмура картина не є для мене поганим знаком, я проїхав повз трейлер поліції на селищному майдані. Двоє поліціянтів нудьгували перед ним на вечірньому сонечку. Вони байдуже подивилися, коли я їх проминув. Я поставив машину перед пабом, глибоко ковтнув повітря та штовхнув двері.

Коли я зайшов, першою думкою було, що Лінда Єйтс перебільшила. Люди глянули в мій бік, відповіли на мою появу звичайними кивками та знаками вітання. Трохи принишкли, але цього слід було чекати. Нікому не кортіло сміятися чи жартувати, принаймні найближчим часом.

Підійшовши до бару, я замовив пиво. Бен Андерс у кутку розмовляв по мобільному. Він махнув мені рукою й повернувся до розмови. Джек задумливо, як завжди, цідив мій напій, спостерігаючи, як золота рідина наздоганяє піну в кухлі. Попередження Генрі минулого вечора було недоречним, подумав я з полегшенням. Люди знають мене краще.

Потім хтось біля барної стійки прокашлявся.

— Були у від’їзді?

Карл Бреннер. Я обернувся до нього й усвідомив, що в кімнаті одразу стало тихо.

— Я чув, що вас не було видко днів два, — вів далі Бреннер. Він мав жовчний, обважнілий погляд, мабуть, уже добряче хильнув.

— Ну так.

— А чого б це?

— Мав деякі справи, мусив зайнятися.

Звісно, я хотів припинити чутки, але не збирався попускати такі наїзди. Або давати селищним язикам додаткову тему для балачок.

— А я чув дещо інше, — жовті очі палали гнівом, він тільки й чекав, до чого причепитися. — Чув,