Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

подивитися, хто це, й повернулася з молодим поліціянтом. Серце в мене впало, коли я побачив картонну коробку, яку він тримав.

— Від старшого інспектора Маккензі.

Хлопець шукав, куди поставити коробку. Я показав на порожній сталевий стіл, знаючи, що в ній.

— Він хоче, щоб ви дослідили ось це. Каже, ви знаєте, що воно означає, — додав поліціянт.

Коробка на вигляд була не дуже важка, але він усе одно розчервонівся й захекався, тримаючи її. Або просто намагався не дихати. Сморід був помітний.

Він поспішив вийти, щойно я відкрив коробку. Усередині, загорнуте в пластик, лежало тіло собаки Саллі Палмер. Я зрозумів, Маккензі хоче, щоб я зробив з тілом собаки те саме, що з тілом хазяйки. Якщо — а це цілком ймовірно — пса вбито саме тоді, коли викрали жінку, визначення часу смерті собаки покаже нам, коли захопили хазяйку. І як довго тримали живою. Нема гарантій, що вбивця протримає Лін Меткалф стільки ж, але це давало певне уявлення про можливе вікно виживання.

Хороша ідея. На жаль, вона не могла спрацювати. Хімічні процеси в собачому тілі відрізняються від людських, тобто порівняльні тести нічого не дадуть. Я міг лише перевірити подряпини на хребці. Якщо пощастить, побачимо, що горло тварині перерізали тим самим ножем. Навряд чи це змінить хід розслідування, але цей тест варто зробити так чи інак.

Я сумно всміхнувся до Марини:

— Схоже, працюємо наднормово.

Проте, всупереч очікуванню, багато часу справа не зайняла. Собака значно менша, це спростило роботу. Я зробив рентген та поклав тіло в розчин. Завтра, коли приїду до лабораторії, залишиться тільки скелет, який ми зможемо дослідити. Думка про те, що останки і Саллі, і її собаки лежать в одній кімнаті, зачепила в мені якусь струну, але я не знав достеменно, чи це втішає мене, чи викликає скорботу.

Низьке сонце прокреслило поверхню Менемського ставу, заливаючи озеро полум’ям, дорога повернула й пішла донизу, наближаючись до селища. Я примружився та опустив на очі темні окуляри, які сиділи на лобі. На секунду зір мій був обмежений оправою, а потім я побачив фігуру, що рухалася узбіччям у моєму напрямку. Здивувався, побачивши когось так близько, але людину збоку освітлювало сліпуче сонце. Уже майже проминувши пішохода, я впізнав, хто це. Зупинився, здав назад, порівнявся з нею, визирнув у відчинене вікно.

— Може, я вас додому підкину?

Лінда Єйтс подивилася вздовж порожньої дороги, наче міркуючи над моїм питанням.

— Вам же не по дорозі.

— Та нічого. Це кілька хвилин. Сідайте.

Я перехилився через сидіння й відчинив двері. Коли вона ще вагалася, додав:

— Це для мене не «не по дорозі». Все одно треба заїхати, оглянути Сема.

Згадка про сина, здається, допомогла їй вирішити. Вона сіла в машину. Я пригадую, що помітив: жінка розмістилася близько до дверей, але тоді не надав цьому значення.

— Як він? — запитав я.

— Краще.

— До школи пішов?

Вона смикнула плечем:

— Та сенсу вже особливо нема. Вони завтра закінчують.

І то правда. Я втратив відчуття часу, забув, що школа невдовзі йде на довгі літні канікули.

— А Ніл як?

Уперше з моменту зустрічі щось подібне до усмішки майнуло на її обличчі. Гіркої усмішки.

— О, він чудово. Один в один батько.

Домашніх підводних течій краще уникати.

— Ви на роботі були? — запитав я. Я знав, що вона працює прибиральницею в кількох селищних крамницях.

— Треба було дещо в супермаркеті, — підняла жінка пластиковий пакет на підтвердження своїх слів.

— Трохи запізно як для покупок, ні?

Вона глянула на мене. Тепер уже не було сумніву — нервувалася.

— Хтось має це робити.

— А не міг… — я силкувався пригадати, як звати чоловіка, — Ґарі не міг вас підвезти?

Вона знизала плечима. Очевидно, про це навіть не йшлося.

— Не думаю, що йти зараз додому самій — хороша ідея.

Знову цей короткий нервовий погляд. Вона, здається, дедалі більше притискалася до дверцят машини.

— Все гаразд? — запитав я, хоча починав розуміти, що не все.

— Чудово.

— Ви ніби трохи напружені.

— Просто… додому хочеться чимшвидше, от і все.

Вона стискала пальцями край дверцят, де відчинене вікно. Здавалося, ладна була вистрибнути з машини.

— Та ну ж бо, Ліндо, що не так?

— Нічого, — вирвалося надто швидко.

Із запізненням я почав розуміти, що це. Вона боялася. Мене.

— Якщо хочете, я можу зупинитися, решту шляху пройдете пішки, тільки скажіть, — обережно запропонував я.

Вона так поглянула на мене, що сумнівів не залишилося: я мав рацію. Обміркував нашу зустріч, згадав, як неохоче жінка сідала в машину. Господи, я ж не чужа людина! Був їхнім сімейним лікарем, відколи приїхав. Лікував Сема від свинки та вітрянки, доглядав Нілову зламану руку. Тільки кілька днів тому сидів у неї на кухні, коли хлопці зробили це жахливе відкриття, з якого все почалося. Що коїться?

За хвилину вона похитала головою:

— Ні, все гаразд, — у голосі ще чутно було напруження, але вже не таке.

— Я не звинувачую вас за те, що ви поводитесь обачно. Але я просто хотів допомогти.

— Ви просто…

— Ну кажіть.

— Та нічого. Говорять всіляке.

До цього моменту я пояснював її реакцію загальною тривожністю, недовірою до всіх на тлі подій у селищі. Тепер я почав усвідомлювати, що тут щось більше.

— Що говорять?

— Та чутки ходили… наче вас заарештували.

Я всього чекав, але точно не такого.

— Вибачте, — сказала вона, наче я її в чомусь мав звинувачувати, — дурні плітки.

— Якого біса хтось таке вигадує? — запитав я ошелешено.

Вона тепер теребила руки, вже мене не боялася, але добирала слова:

— Вас не було в амбулаторії. Люди казали, що до вас приїздила поліція, потім ви з інспектором десь поїхали. З тим, що головний.

Усе одразу стало зрозуміло. Коли немає справжніх новин, чутки потоком заповнюють вакуум. Погодившись допомогти Маккензі, я невідворотно перетворився на мішень. Це було так абсурдно, що я не міг стримати сміху. Тільки от смішно не було.

Я второпав, що ледь не проїхав Ліндин будинок. Загальмував, усе ще надто ошелешений, щоб розмовляти.

— Вибачте, — знову сказала вона. — Я просто подумала… — вона не договорила.

Я намагався вигадати, що сказати,