Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

клімат у селищі з минулого вечора помітно змінився. Тепер, коли неможливо було звинувачувати в звірствах чужинця, селище не мало іншого вибору, крім як прискіп­ливіше придивитися до своїх. Підозра проникала, мов вірус, що розноситься в повітрі, — спочатку непроявлена, вона вже оселилася невидимо у своїх перших жертвах.

Кожна інфекція обирає найуразливіших.

Я не знав про ці зміни, коли надвечір повертався з лабораторії. Генрі знову погодився взяти моїх пацієнтів і відмахнувся від пропозиції найняти тимчасового замісника.

— Займайтеся своїми справами, скільки потрібно. Зробіть мені послугу та дозвольте хоч іноді розворушитися, — сказав він.

Я їхав, повністю опустивши вікна. Коли вибрався з пожвавлених міських доріг, повітря запахло пилком, залоскотало солодкими пахощами, які перекривали слабкий відтінок сірки, що йшов від висохлої багнюки та заростей очерету. Приємна заміна хімічному смороду реагента, який досі тримався в носі й горлі. За спиною лишився довгий день, і більша його частина пішла на роботу з останками Саллі Палмер. Мене досі переслідував химерний дисонанс від спроб поєднати мої спогади про повну життя відкриту жінку, яку я знав, із набором кісток, котрі виварювалися, щоб звільнитися від решток плоті. Але я не хотів зараз про це думати.

На щастя, моїм думкам було чим зайнятися.

На відміну від шкіри й плоті, кістки зберігають сліди будь-якого інструмента, що врізався в них. У випадку Саллі Палмер деякі з цих слідів виявилися лише подряпинами, які ні про що не говорили. Проте були три місця, де лезо зайшло досить глибоко, залишило чіткий слід. Там, де на спині було нанесено розрізи, куди вставлялися лебедині крила, залишилися прорізи на пласкій кістці лопаток. Приблизно шість чи сім дюймів[8] завдовжки, кожен зроблено одним розмашистим ударом. Це було видно з того, що рани були мілкіші на краях і глибші всередині. В обох випадках ніж ішов лопаткою по дузі, не втикаючись. Різана, а не колота рана.

Я акуратно прорізав мініатюрною електропилкою вздовж одного з жолобків, розділивши його по всій довжині. Марина зацікавлено крутилася поблизу, поки я вивчав відкриті поверхні, де ніж прорізав кістку. Я сказав їй придивитися уважно.

— Бачите, це краї гладенькі? — запитав я. — Це говорить про те, що ніж не був пилчастий.

Вона придивилася, насупившись.

— Звідки ви знаєте?

— Бо пилчастий лишає щербини. Приблизно такі, як коли дерево циркуляркою розпилюють.

— Тобто це не могло бути щось на зразок хлібного чи м’ясного ножа?

— Ні. І ніж, який би він не був, точно гострий. Подивіться, які чисті та виразні тут надрізи. І досить глибокі. Чотири-п’ять міліметрів.

— Це означає, що ніж був великий?

— Гадаю, так. Може бути щось схоже на великий кухонний чи ніж м’ясника. Але, думаю, найбільш подібне до мисливського. Леза в них важчі й не настільки гнучкі. Цей точно не гнувся, не тремтів. І сам поріз досить широкий. М’ясні ножі тонші.

До того ж мисливський ніж найчастіше стає холодною зброєю вбивці. Але цього я не сказав. Сфотографував і виміряв обидві лопатки, перед тим як перейти до третього шийного хребця. Це була та частина кістяка, яка отримала найбільше пошкодження, коли було перерізано горло Саллі Палмер. Рана іншого типу, майже трикутна. Колота, не різана. Вбивця спочатку встромив ніж вістрям у горло, потім провів уздовж трахеї та сонної артерії.

— Він правша, — сказав я.

Марина подивилася на мене.

— Заглиблення в хребці глибше з лівого боку, потім звужується праворуч. Тобто він різав із цього боку, ось так, — я показав місце на власному горлі та провів пальцем уздовж. — Зліва направо. Це дозволяє припустити, що він правша.

— А не можна було завдати удару ззаду?

— Тоді була б різана рана, як на лопатках.

— З-за спини? Ну, знаєте, щоб не замазатися кров’ю.

Я похитав головою.

— Немає різниці. Він міг стояти за нею й зробити те саме, але в цьому випадку він би так само обвів рукою навколо шиї, встромив би ножа й потім провів би назад через горло. Зліва направо для правші. Якби не так, то він штовхав би ніж, а не тягнув би його. Надто незручно, і на кістці була б інакша позначка.

Вона мовчала, осмислюючи все це. Потім кивнула, погодившись:

— Круто.

«Ні», — подумав я. Просто таке знання, яким оволодіваєш, коли бачив уже багато.

— Чому ви кажете «він»? — зненацька запитала Марина.

— Перепрошую?

— Коли ви згадуєте вбивцю, весь час говорите про нього як чоловіка. Але свідчень немає, й тіло вже не дає виявити сліди зґвалтування. Я просто думала, звідки ви знаєте. — Вона розгублено знизала плечима. — Це просто фігура мовлення чи поліція щось знайшла?

Я про це особливо не думав, але вона мала рацію. Я автоматично припустив, що вбивця — чоловік. Усе до цього моменту вказувало на це: фізична сила, жінки-жертви. Але я здивувався, що сприймав це само собою, без доказів. Усміхнувся:

— Сила звички. Так буває. Але ні, достеменно не знаю.

Вона подивилася на кістки, які ми досліджували:

— Я теж вважаю, що це чоловік. Сподіваймося, вони зловлять цього покидька.

Обмірковуючи її слова, я ледь не пропустив останнє свідчення. Я розглядав хребець під яскравим світлом та крізь малопотужний мікроскоп. І тільки вже майже випроставшись, помітив це. Чорна цяточка, немов шматочок гнилі в найглибшому місці сліду, залишеного ножем. Але це не могла бути гниль. Я акуратно зішкріб цятку.

— Що це? — запитала Марина.

— Гадки не маю.

Але я був у захопленні. Що б це не було, воно могло потрапити в рану тільки з леза ножа вбивці. Може, й нічого. А може…

Я надіслав зразок до лабораторії для спектрографічного аналізу (в мене такого обладнання ніколи не було) й почав знімати гіпсові відбитки слідів ножа на кістках. Якщо зброя, що їх спричинила, знайдеться, можна буде ідентифікувати її, просто порівнявши з відбитками. Точний збіг — точна ідентифікація, мов черевичок Попелюшки.

Тепер я майже закінчив. Лишилося дочекатися результатів з лабораторії, не тільки про ту речовину, яку я знайшов, але й тестів, що робили напередодні. Вони допоможуть максимально уточнити час, що минув з моменту смерті. І тоді моя місія завершиться.

Моя роль щодо Саллі Палмер після її смерті виявилася значно інтимнішою, ніж ми могли уявити за її життя. І тепер ця роль виконана. Я можу повернутися до свого нового життя, знову поховати себе в глушині.

Ця перспектива не принесла очікуваного полегшення. Або, можливо, причина була в передчутті: так просто все не скінчиться.

Я тільки встиг помити й витерти руки, коли постукали в сталеві двері. Марина пішла