Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Генрі пхикнув:

— Саме те, чого потребує Менем. Ласкаво просимо до параної.

Стоячи за Скарсдейлом, поки тривала його імпровізована пресконференція, я помітив, що ряди його вірних парафіян поповнилися новонаверненими. До Лі й Марджорі Ґудчайлд, Джудіт Саттон із синочком Рупертом та подібних додалося ще багатенько не таких регулярних відвідувачів церкви. Вони скидалися на німий схвальний хор, поки преподобний усе підвищував голос та закріплював свій успіх перед камерами.

Генрі з огидою похитав головою:

— Погляньте на нього. У своїй стихії. Людина, Бог? Ха! Для нього це лише привід заявити: «Я ж вам казав!»

— Але в чомусь він має рацію.

Генрі скептично поглянув на мене:

— Тільки не кажіть, що й вас навернено.

— Не Скарсдейлом. Але вчинив це місцевий. Він знає навколишні ліси й поля. Знає нас.

— Тоді Боже поможи нам. Бо якщо Скарсдейл зробить так, як хоче, ми всі потрапили з вогню та в полум’я.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви бачили «Горнило», п’єсу Артура Міллера про полювання на відьом у Салемі[7]?

— Тільки по телевізору.

— Так от, це просто іграшки проти того, що буде в Менемі, якщо такі розмови триватимуть довше.

Я подумав, що він жартує, але він мав надзвичайно серйозний вигляд.

— Пригніться, Девіде, не висувайтеся. Навіть якщо Скарсдейл не наколотить, то все одно скоро розпочнеться: і брудом метатимуть, і пальцями тикати почнуть. Обережно, не влізайте ні в що з цим пов’язане.

— Ви серйозно?

— А ви сумніваєтесь? Я живу тут довше за вас. І знаю, чого варті наші добрі друзі й сусіди. Ножі вже, мабуть, почали гострити.

— Та ну, ви не думаєте, що трохи перебільшили?

— Перебільшив?

Він спостерігав за Скарсдейлом — той повернув до церкви, завершивши промову перед пресою. Оскільки найбільш наполегливі журналісти намагалися піти за ним, Руперт Саттон вийшов наперед, перекриваючи їм шлях і розкинувши руки: обширний бар’єр живої плоті, який ніхто не відважився оминути.

Генрі подивився на мене значущо:

— Подібні події виводять найгірші риси кожного на поверхню. Менем — мале селище. А в малих селищах — малі мізки. Може, я затятий песиміст. Але на вашому місці я б пильнував спину, про всяк випадок.

Він витримав мій погляд, переконався, що я зрозумів його слова, потім глянув мені через плече.

— Привіт. Це ваша приятелька?

Я обернувся й побачив, що до мене всміхається молода жінка. Темноволоса, повненька, я десь її час від часу бачив, але не знав, як звати. Тільки коли вона трішки посунулась, я помітив, що разом з нею стоїть Дженні. На відміну від подруги, та була зовсім не веселою.

Ігноруючи погляд, яким її нагородила Дженні, чорнявка ступила крок до нас:

— Привіт, я Тіна.

— Приємно познайомитися, — сказав я, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Дженні коротко всміхнулася до мене. Вона була збентежена.

— Привіт, Тіно, — сказав Генрі. — Як мама?

— Краще, дякую. Набряк майже спав.

Вона обернулася до мене. Очі в неї просто бісики пускали.

— Дякую, що провели Дженні додому вчора ввечері. Я її сусідка. Приємно, що лишилися на світі люди, здатні на такі лицарські вчинки.

— А, то було не проблема.

— Я тільки хотіла сказати: заходьте колись до нас. Випити, перекусити чи ще щось.

Я глянув на Дженні. Вона вже була пурпурова. Відчув, що сам починаю червоніти.

— Ну…

— Що скажете про вечір п’ятниці?

— Тіно, я впевнена, що в нього є… — почала була Дженні, але її приятелька натяків не розуміла.

— Ви ж не зайняті? Ми можемо й в інший вечір.

— А, ні, але…

— Чудово! Побачимось о восьмій.

Так само широко всміхаючись, вона взяла Дженні під руку та покрокувала далі. Я дивився їм услід.

— Що це було? — запитав Генрі.

— Гадки не маю.

Він сидів із задоволеним виглядом.

— Не маю, чесно, — наполягав я.

— Ну, ви можете все це розповісти мені в неділю за обідом. — Усмішка зникла з обличчя, він знову дивився на мене серйозно. — Просто пам’ятайте, що я сказав. Довіряйте обережно. Пильнуйте спину.

З цими словами він від’їхав.

10

Музика пливла затемненою кімнатою, її фальшиві ноти танцювали між предметами, що звішувалися зі стелі. Рухаючись майже в контрапункті до них, намистинка темної рідини прокреслила криву лінію, набираючи швидкість, коли нею оволоділа нарешті сила тяжіння. Вона впала, створивши ідеальну сферу тільки на коротку мить симетрії і вибухнула, вдарившись об підлогу.

Лін провела поглядом кров, що бігла з руки, крапала з пальців додолу. Кров уже утворила калюжку, яка поступово росла, починаючи загусати й згортатися по краях.

Біль з нового порізу зливався з болем від інших, біль від одного ставав невіддільним від решти. Кров замазала шкіру, вкриваючи її абстрактним візерунком жорстокості. Вона невпевнено погойдувалася на ногах, позбавлена гармонії музика уповільнювалася й зупинилася. Вдячна, що вона скінчилася, Лін притулилася до шорсткого каменю стіни, шукаючи підтримки, знову переконавшись у тому, що її щиколотку тісно обвиває, врізавшись у тіло, мотузка. Вона всі пальці здерла, годинами марно намагаючись розв’язати вузол, коли лежала в пітьмі. Але той залишався непохитним — завжди.

Первинні почуття невіри та зради майже змінилися станом прийняття. Немає для неї жалю в цій темній кімнаті, вона знала це надто добре. Жодного шансу на милосердя. Але все одно треба спробувати. Прикриваючи очі від гострого світла, сфокусованого на ній, вона намагалася вдивитися в тіні, де сидів та спостерігав її мучитель.

— Будь ласка… — голос її лунав мов сухе каркання, вона ледь упізнала його. — Будь ласка, навіщо ви це робите?

Відповіддю їй було мовчання, крізь яке пробивалося лише його дихання. Запах тютюну повис у повітрі. Щось зашелестіло. Неясний звук якогось руху.

Музика заграла знову.

11

У четвер прохолода почала сходити на Менем. Не фізична — погода залишалася такою ж спекотною й сухою. Але чи це сталося як невідворотна реакція на останні події, чи було результатом проповідей Скарсдейла — психологічний