Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Я спробував трішки посоватися на твердій дерев’яній лаві, поки від кам’яних стін відлунював вкрад­ливий баритон Скарсдейла. Як і слід було очікувати, те, що мало бути молитовною службою, перетворилося для преподобного на виправдання можливості нав’язати полоненій аудиторії власний погляд на благочестя.

— Коли ми молимося за душу Саллі Палмер та повернення Лін Меткалф, поза сумнівом, постає питання, на яке кожен з нас прагне знайти відповідь: чому? Чому це мало статися? Чи це покарання, що дві молоді жінки так жорстоко вирвані з нашої спільноти? Але якщо покарання, то за що? І кому? — Учепившись обома руками в стару дерев’яну кафедру, Скарсдейл нахилився до пастви. — Кара може спіткати будь-кого з нас будь-коли. Не нам ставити її під сумнів. Не нам кричати про несправедливість. Бог милосердний, але ми не маємо права розраховувати на Його милосердя. І Боже милосердя сходить на нас шляхами, яких нам не дано зрозуміти. Воно не впаде на нас саме, на поталу натовпу, через наше недбальство.

Безшумно спалахнули лампочки. Скарсдейл зупинився, щоб перевести подих. Він запросив до церкви пресу, що додало ситуації нереальності. Його зазвичай мізерна паства раптом розбухла і переповнилася. Коли я приїхав, всі лави були вже заповнені, я мусив протиснутись на маленьке вільне місце позаду.

Я забув про службу, аж раптом помітив юрбу на церковному дворі. На прохання Маккензі назад до Менема мене віз неговіркий сержант у цивільному, який обурювався тим, що його змусили виконувати роль таксиста. Телефон інспектора був вимкнений, коли я зателефонував йому, щоб повідомити, що закінчив на сьогодні. Але я залишив голосове повідомлення, й він майже одразу перетелефонував.

— Як справи йдуть?

— Я надіслав зразки для газово-хроматографічного аналізу. Коли отримаю результати, зможу точніше визначити час смерті, — сказав я йому. — Завтра почну аналіз скелета. Сподіваюся, дістанемо більше інформації про використану зброю.

— Тобто ви ще нічого не отримали? — в його голосі пролунало розчарування.

— Тільки те, що Марина розповіла: патологоанатом вважає причиною смерті ушкодження голови, а не рану на шиї.

— А ви не згодні?

— Не стверджуватиму, що рани не були фатальними. Але вона була ще жива, коли перерізали горло.

— Ви певні?

— Тіло передчасно зневоднилося. Навіть якщо брати до уваги цю спеку, воно б не висохло так швидко, коли б не було значної втрати крові. А цього не могло статися після смерті, навіть при перерізаному горлі.

— Зразки ґрунту з місця знайдення тіла показують низький уміст заліза, — вказав Маккензі.

Це означало, що не так багато крові пролилося в землю там, де було знайдене тіло. А з огляду на те, скільки крові вилилося з перерізаної яремної вени, вміст заліза в ґрунті мав би зашкалювати.

— Отже, вбили її десь в іншому місці.

— А ушкодження голови?

— Або вони її не вбили, або були зроблені після смерті.

Він помовчав, але я здогадувався, про що він думає. Те, чого зазнала Саллі Палмер, тепер чекає на Лін Меткалф. І якщо вона ще жива, це тільки питання часу.

Хіба що станеться диво…

Скарсдейл почав закруглятися.

— Дехто з вас ще може питати, що зробили ці дві нещасні жінки, щоб заслужити таке. Що зробила наша громада, щоб заслужити таке, — він простяг руки. — Можливо, нічого. Можливо, сучасна загальна згода правдива. Можливо, немає причини, немає вищої муд­рості за межами нашого всесвіту.

Він зробив драматичну паузу. Я подумав, чи не грає він навмисно на камери.

— А можливо, ми просто надто засліплені нашою зарозумілістю, щоб побачити її, — вів він далі. — Багато хто з вас і кроку не зробив до цієї церкви протягом років. Ви такі заклопотані вашим життям, не хочете ділитися ним із Господом. Я не можу стверджувати, що знав Саллі Палмер чи Лін Меткалф. Їхні життя і ця церква нечасто перетиналися. Я не маю сумніву, що вони стали трагічними жертвами. Але жертвами чого?

Тепер він нахилився вперед, витягнув шию.

— Нам слід, всім нам, кожному з нас, заглянути до глибини наших сердець. Христос казав: «Що посієш, те й пожнеш». І сьогодні ми робимо саме це. Пожинаємо плоди не тільки духовної сліпоти нашого суспільства, але й сліпоти стосовно цього факту. Зло не припинить існувати просто тому, що ми за нашим вибором заплющуємо на нього очі. Отже, куди ми маємо дивитися? Кого проклинати?

Він здійняв кістлявий палець та повільно помахав ним до переповненої церкви.

— Самих себе. Ми — ті, хто допустив до такого. Змій вільно заповз поміж нас. Нема кого більше проклинати. І тепер ми маємо молитися до Господа, щоб він надав нам сили вигнати з нас Змія!

Зависла ніякова тиша, люди намагалися осмислити його слова. Скарсдейл не дав їм шансу. Він задер підборіддя, заплющив очі, спалахи камер вкривали тінями його обличчя.

— Помолимося!

На виході з церкви не було й сліду тієї юрби, яка зазвичай завершує кожну службу. На селищному майдані поліція поставила свій трейлер, і його масивна біла присутність водночас видавалася несумісною з оточенням і лякала. Попри всі спроби преси й телекамер, тільки декілька людей погодилися дати інтерв’ю. Травма досі відчувалася надто свіжою, надто особистою для розмов на камеру. Одна річ, коли ти дивишся репортажі про інші громади, які спіткала трагедія, зовсім інша — бути частиною такої громади.

Отже, гарячкові питання журналістів зустріли кам’яну реакцію, настільки непроникну, наскільки дозволяла чемність. За винятком кількох осіб, Менем відвернувся від зовнішнього світу. Дивно, але Скарсдейл був одним з тих, хто погодився на інтерв’ю. Від людей подібного типу зазвичай не чекаєш великої тяги до пуб­лічності, але він, вочевидь, вважав можливою таку оборудку з дияволом — саме цього разу. З тону його проповіді здавалося: він сприймав те, що сталося, як ствердження свого покликання. У своїх жовчних очах преподобний був носієм істини і прагнув зловити момент обома вузлуватими кулаками.

Ми з Генрі спостерігали, як він проповідує спраглим до кожного його слова журналістам у церковному дворі. За цією групою збуджені діти, сподіваючись втрапити в об’єктив, скупчилися біля Каменя Мучениці, витоптували зів’ялі квіти, які досі прикрашали монумент. Його голос, хай і не завжди розбірливий, долинав до галявини, де ми чекали під каштаном. Я знайшов Генрі в тіні дерева, вийшовши після служби. Він криво всміхнувся, коли я наблизився.

— Не змогли потрапити всередину? — запитав я.

— Навіть не намагався. Хотів висловити повагу, співчуття, але хай мені грець, якщо я колись потуратиму Скарсдейловому его. Або слухатиму його жовчні промови. Що там було? Божа кара за наші гріхи? Ми маємо прийняти все це на себе?

—