Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Він наче збирався сперечатися, потім увімкнув індикатор і пригальмував на узбіччі.

— Я тут як підозрюваний чи тому що вам потрібна моя допомога?

— Слухайте, ми запитуємо кожного…

— То як?

— Гаразд. Перепрошую. Можливо, мені не треба було ставити ці питання в такій формі. Але є питання, які мають бути поставлені.

— Якщо ви гадаєте, що я маю до цього бодай найменший стосунок, мене тут не повинно бути. Ви думаєте, мені дуже хочеться в це влазити? Я був би більш ніж щасливий, якби мені в житті не довелося бачити мертві тіла. Отже, якщо ви не збираєтеся мені довіряти, я вийду одразу тут і зараз.

Маккензі зітхнув:

— Слухайте, я не думаю, що ви якось із цим пов’язані. Якби так, повірте, ми б вас не залучали. Але ми кожного в селищі розпитуємо про одне й те саме. Я просто думав, запитаю й поставлю галочку, ок?

Мені досі муляло те, як він поставив мені це за­питання. Хотів здивувати, побачити мою реакцію. Я замислився, чи вся наша розмова не була аналогічним тестом. Але подобалося це мені чи ні, така його робота. І я починав усвідомлювати, що інспектор робить її добре. Я неохоче кивнув.

— Можу я продовжувати? — запитав він.

Я мусив усміхнутися:

— Гадаю, що так.

Він знову завів машину.

— Отже, скільки часу це зазвичай триває? Дослідження, — запитав він через кілька хвилин, порушуючи тишу.

— Важко сказати. Багато залежить від стану тіла. Патологоанатом щось знайшов?

— Небагато. Хоча ми не можемо сказати, чи було сексуальне насильство, на це дуже схоже, з огляду на те, що її знайшли оголеною. Є багато маленьких порізів по всьому тілу й кінцівках, але вони тільки поверхневі. Патологоанатом навіть не зміг сказати, що саме стало причиною смерті, — ушкодження голови чи перерізане горло. Чи зможете ви це прояснити?

— Поки що не знаю.

Побачивши фотографії місця злочину, я вже мав кілька ідей, але не хотів зупинятися на жодній, доки не переконаюся.

Маккензі скоса подивився на мене:

— Мабуть, пошкодую, що запитую. Але що саме ви збираєтеся робити?

Я старанно намагався не думати про це. Але відповідь вискочила сама:

— Мені потрібно буде зробити рентген тіла, якщо його ще не зробили. Потім візьму деякі зразки м’яких тканин, щоб виявити ІМС, і…

— Що-що?

— Інтервал з моменту смерті, скільки часу минуло. Можна проаналізувати зміни в хімічному складі тіла, щоб визначити більш-менш точно, як давно настала смерть. Склад амінокислоти, леткі жирні кислоти, рівень розпаду білка. Після цього видалю решту м’яких тканин та зможу дослідити кістяк. Побачити, яку саме травму було завдано, яку зброю застосовано. І подібне.

Маккензі з відразою насупився:

— Як ви це робите?

— Ну, якщо залишилося небагато м’якої тканини, знадобиться скальпель чи пінцет. Або виварити тіло протягом кількох годин у реагенті.

Обличчя Маккензі витяглося.

— Тепер розумію, чому ви захотіли перейти в терапевти.

Причин я мав більш ніж вдосталь, але змовчав.

— Вибачте, — додав він.

— Забудьте.

Якийсь час ми їхали мовчки. Я помітив, що Маккензі чухає шию.

— Ви вже лікареві показали? — запитав я.

— Показав що?

— Родимку. Ви її чухаєте.

Він поспішно опустив руку.

— Просто засвербіло. — Інспектор повернув на стоянку. — Приїхали.

Я пройшов за ним до лікарні. Ми спустилися ліфтом з першого поверху до підвалу. Морг був розташований у кінці довгого коридору. Щойно ми увійшли, мені вдарив у ніс запах, солодкувата їдка хімічна ковдра, яка, здається, вкриває легені з одного подиху. Всередині все нагадувало етюд в білих тонах, з відтінками нержавіючої сталі й скла. Молода азійка в білому лабораторному халаті піднялася з-за письмового столу, коли ми увійшли.

— Доброго дня, Марино, — легко сказав Маккензі. — Докторе Гантер, Марина Пейтел. Вона вам допомагатиме.

Ми потисли руки, вона всміхнулася. Я все ще намагався зрозуміти, на якому я світі, врівноважити відчуття повернення до старого знайомого місця і того, що все видається чужим. Маккензі поглянув на годинник:

— Добре, я тоді пішов до відділка. Просто зателефонуйте, коли закінчите, відвезу вас назад.

Він пішов, а молода жінка подивилася на мене, очікуючи інструкцій.

— Отже… ви патологоанатом? — запитав я, відкладаючи, скільки можливо, цей момент.

Вона широко всміхнулася:

— Ще ні. Тільки вчуся. Але маю надію.

Я кивнув. Ми не рухалися.

— Хочете побачити тіло? — нарешті запитала вона.

Ні. Ні, не хочу.

— Гаразд.

Марина дала мені лабораторний халат та провела крізь важкі розпашні двері. За ними виявилася менша кімната, подібна до операційного театру. Всередині було холодно. Тіло лежало на сталевому столі, таке недоречне на матовій металевій поверхні. Марина ввімкнула яскраві світильники, закріплені зверху, демонструючи труп, як він є, жахливий і жалюгідний.

Я подивився на те, що колись було Саллі Палмер. Зараз від неї не лишилося нічого. Відчув коротке полегшення, якому одразу ж прийшло на зміну відсторонене клінічне відчуття.

— Що ж. Почнімо, — сказав я.

Ця жінка знала кращі дні. Сіре, поношене обличчя, риси вже втрачають колишню винятковість. Поникла голова. Здавалося, на плечах вона несе весь тягар світу. Але в цій покірності крилося щось шляхетне, наче її доля, хоч яка непрохана, все одно буде прийнята.

Під час відправи мене привабила статуя невідомої святої. Я не міг сказати, що саме сподобалося мені в ній. Вона здіймалася на кам’яній колоні. Навіть на моє недосвідчене око, скульптор мав певні проблеми з пропор­ціями. Та все одно, чи то був пом’якшувальний ефект віку, чи то щось менш помітне, але статуя приваблювала до себе. Вона була тут багато століть, бачила незліченні дні радості і трагедій, що розігрувалися перед нею. І вона мовчазним свідком залишиться на цьому ж місці, коли всі ми, тут присутні, зникнемо з пам’яті. Це було нагадування: на добро чи на зло, але все минає.

Зараз ця думка заспокоювала. Стара церква була холодна й туманна, навіть теплого вечора. Світло падало крізь блакитно-ліловий вітраж, стародавнє скло у свинцевій переплетеній рамі. Вздовж центрального проходу нерівні кам’яні плити підлоги перемежалися з плитами надгробків. На найближчому до мене я розрізнив вигравіюваний череп, під яким середньовічний майстер вирізьбив похмуре послання:

Яким ти є зараз, і я колись був.

Яким я є зараз, і ти колись будеш.