Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

вранці, повідомив йому, що можу дослідити рештки Саллі Палмер, якщо він досі потребує моєї допомоги. Усвідомлення прийшло, відколи прокинувся, наче рішення було прийнято вві сні. А може, так і було.

Насправді я не знав, скільки користі може бути від мене. У найкращому разі я міг уточнити інтервал часу, що минув з моменту смерті, якщо, звісно, не розгубив того, що знав і вмів. Але я не плекав ілюзій, що мої дії допоможуть Лін Меткалф. Тільки відчував, що осторонь стояти вже не зможу.

Проте радості це рішення мені не додало.

Маккензі не виказав ні здивування, ні глибокого враження, вислухавши мою пропозицію. Просто сказав, що переговорить про це з суперінтендантом та зателефонує мені. Я завершив розмову, відчуваючи, що потрапив у чистилище, й міркуючи, чи не було це рішення хибним. Але він віддзвонився за пів години й запитав, чи зможу я взятися до роботи сьогодні по обіді. З пересохлим горлом я відповів, що зможу.

— Тіло досі в патологоанатома. Я заїду за вами о першій та підвезу туди, — сказав інспектор.

— Я сам можу приїхати.

— Все одно мені треба до відділка. І є ще декілька моментів, які я хотів би з вами обговорити.

Міркуючи про ці «моменти», я зайшов до Генрі запитати, чи зможе він підмінити мене під час вечірнього прийому пацієнтів.

— Звісно. А що сталося?

Він очікувально дивився на мене. Я ще не розповів йому, чому тоді до мене приїздив Маккензі. Неприємно приховувати щось від напарника, але така розповідь передбачала пояснення, до яких я ще не був готовий. Проте, звісно, відкладати надовго таку розмову не зможу. Зрештою, я надто багато чим йому зобов’язаний.

— Дайте мені час до вихідних, — відповів я. До того я маю закінчити цю роботу, й пацієнтами клопотатися не треба буде. — Я вам потім усе розповім.

Він уважно придивився до мене:

— Все гаразд?

— Гаразд. Просто… складно.

— Життя взагалі складна штука. У цю саму пору минулого тижня ніхто б і не подумав, що селищем розповзуться ці кляті журналісти, що поліція прискіпатиметься до всіх і кожного зі своїми питаннями. Починаєш думати, коли все це скінчиться.

Він спробував розрядити атмосферу:

— Ок. Приходьте в неділю на обід. Я збираюся куховарити, і в мене є прекрасне бордо. Буде привід відкоркувати. Розмовляти на повний шлунок завжди веселіше.

Вдячний за те, що зможу відкласти цю розмову ще на деякий час, я погодився.

Ми рухалися крізь потік машин, Маккензі доїжджав до кільцевої розв’язки. Машина пропахла м’ятним освіжувачем і його лосьйоном після гоління. Салон був таким охайним, наче його нещодавно вичистили. На дорозі та тротуарах панували гамір і метушня. Все видавалося водночас знайомим і чужим. Я намагався пригадати, коли востаннє був у великому місті, й з подивом зрозумів, що вперше виїхав за межі Менема, відколи прибув туди того дощового дня. Мене накривали емоції, я розривався між бажаннями залишитися тут і здивуванням, що так надовго поховав себе в глушині.

Життя навколо тим часом вирувало. Я спостерігав за юрбою дітлахів, які штовхалися перед шкільною брамою, а вчителька намагалася дати їм раду. Люди поспішали, занурені у свої справи. Вони жили власним життям, яке не стосувалося мого. Або когось іншого.

— Дріт із пасток того ж типу, яким зловили Лін Меткалф, — сказав Маккензі, повертаючи мене до реальності. — І таким самим прив’язали того птаха до каменя. Не знаю, чи він з одного мотка, але можемо це припустити.

— Що ви думаєте? Я про птаха.

— Ще не певний. Можливо, зроблено, щоб її налякати. Або якесь послання чи підпис.

— Подібно до крил, які знайшли на тілі Саллі Палмер?

— Можливо. Ми, до речі, отримали результат від орнітолога. Лебідь-шипун. Доволі розповсюджений у нашій місцині, особливо в цю пору року.

— Ви гадаєте, що є якийсь зв’язок між лебединими крилами і крижнем?

— Я не вірю у збіг, якщо ви про це. Може, в нього просто ненависть до птахів. — Маккензі обігнав фургон, що плентався перед нами. — Зараз залучили психологів. Мають сказати, з яким типом мислення маємо справу. І ще фахівців, які тямлять у всіляких поганських ритуалах чи сатанізмі. У всій цій фігні.

— Але ви не думаєте, що це воно?

Він затримався з відповіддю: мабуть, вирішував, що має казати.

— Ні, не думаю, — сказав нарешті інспектор. — Крила на тілі Палмер всіх вразили. Почали казати, що вбивця вдається до релігійного чи класичного символізму, щось там про янголів та бозна про що. Але тепер я не впевнений. Якби крижня принесли в жертву чи покалічили, тоді можливо. Але просто примотали дротом? Ні, я гадаю, наш хлоп просто любить мучити. Напоказ, якщо вже на те.

— Як з пастками.

— Як з пастками. Все правильно, це нас гальмує. Ми не можемо сконцентруватися на пошуку, коли маємо турбуватися про те, що лишається позаду. Але навіщо цей клопіт? Будь-хто, кому вистачило клепки влаштувати всю цю біду, знатиме, як заплутати сліди. Натомість маємо птаха, якого нам залишили, кілки, які затримують жертву на одному місці, й оце все. Він наче не переймається, що ми щось знайдемо, або просто, я не знаю…

— Мітить територію? — запитав я.

— Щось таке. Показує, що це його. Навіть не дуже напружується. Він просто залишає кілька пасток, мітить кілька стратегічних пунктів, потім відступає й насолоджується видовищем.

Я трохи помовчав, обмірковуючи слова Маккензі.

— А якщо це щось більше?

— Що ви маєте на увазі?

— Він робить ліс і болота недоторканною територією. Люди боятимуться гуляти там, щоб не втрапити в пастку.

Він нахмурився:

— Отже?

— Отже, він любить не тільки мучити все живе, а ще й залякувати.

Маккензі замислено дивився на вітрове скло, яке вкривали розплющені рештки мертвих комах.

— Може бути, — нарешті відгукнувся він. — Ви не скажете, де були вчора між шостою і сьомою ранку?

Раптова зміна теми мене ошелешила.

— О шостій я, скоріш за все, приймав душ. Потім поснідав і пішов до амбулаторії.

— Коли саме?

— Мабуть, десь за чверть до сьомої.

— Рано встаєте.

— Я не дуже добре спав.

— Хтось бачив вас о цій порі?

— Генрі. Ми випили кави, коли я приїхав. Чорної, без цукру, якщо вас цікавить.

— Просто процедура, докторе Гантер. Ви ж раніше залучалися до поліційних розслідувань, знаєте, як воно працює.

— Зупиніть.

— Що?

— Просто зупиніть.