Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 21

Я збираю лікарські трави, і сама собі дивуюся, звідки знаю лікувальні властивості цих рослин. Повільно приходимо ближче до міста Кам’янця, яке зовсім не схоже на сучасне місто. І яке більше скидається на велике село ніж на місто.

Я втомилася, адже у мене в руках вже великий оберемок лікарських рослин, а ще частину несе султан, у полотняному мішку з домотканої тканини.

Дивлюся крадькома на чоловіка, і мене розпирає цікавість.

 Якби я ставилася до нього, якби бачила його там у фортеці, ось таким красенем? Він би точно бентежив мене, а так я не сприймала його взагалі ніяк.

Султан світиться від щастя. Але я напружуюся від того, що люди які бачать нас вклоняються, і швидко розходяться, мене це хвилює. Зиркаю на султана і питаю.

— Тепер напевно про мене чутки різні поснують містом. Ти ж ідеш зі мною.

— Все нормально, квітко! — ти знахарка, і я звернувся до тебе по допомогу. — чоловік зітхає та нагадує. — Цвітано, остерігайся батька свого, він до пані Явдохи ходить, і про то все місто гуде. А пані та, — вдова. Вона має сина, він теж вдівець, і дуже вже Явдоха хоче аби ти стала жінкою Гуславу. Вони знатні поляки, одним словом, — пани.

Я на це все зітхаю, бо мене лякає такий розклад подій.

— Скільки я часу тут проведу? — напружено цікавлюся.

— Доки Оксен не одужає, — сухо кидає султан.

— А це скільки по часу? Ти ж обіцяв мені, що я тут не надовго?!! — заклопотано нагадую.

— Найменше тиждень, найбільше два. Але, квітко, то у твоїх інтересах, аби мій нащадок одужав якнайшвидше.

Ми зупиняємося, біля невеличкої дерев’яної хати під стріхою. Обсадженою високими мальвами та соняшниками біля входу. З плетеним з лози плотом, перелазом і воротами з дощок. Посеред двору криниця з журавлем, і невеличкий густий сад.

— Оце, моя хата? — розгублено питаю. Я ж лише на картинах таке бачила.

Султан погоджуючись киває, і віддає мені торбинку з корінням аїру, та живокосту. Тепер в мене в руках цілий травник, тут і ромашки і маки, звіробій, полин, деревій, м’ята, чортополох, й багато інших лікарських рослин, які мені знадобляться для лікування Оксена.

— Цвітано, я зараз розпоряджуся, і візир власноруч з євнухами привезуть до тебе мого нащадка. — чоловік пильно зиркнувши на мене наказує. — А ти часу не гай, готуй ліки. І пам’ятай чим швидше одужає Оксен, тим більше шансів у тебе, повернутися у свій час.

— Пам’ятаю! — лише зітхаю я. Султан прочиняє мені ворота, а я посміхаюся і дякую йому.

— Що?!! — нервово перепитує султан. Очевидно не зрозумів мої слова подяки.

— Нічого — відмахуюся через плече. А тоді все ж обертаюся обличчям до чоловіка, і з насмішкою кидаю. — А знаєш, мій повелителю, ти був би відмінним залицяльником у моєму часі. Все-таки три з половиною століття проведені у фортеці, пішли тобі на користь.

Султан лише хмикає та киває головою з чимось не погоджуючись. Я ж повернувшись йду до хати. І вже за мить здригаюся від голосного свисту, від якого аж вуха закладає.

 Оглядаюся, вже сердита на султана, а він в той час пестить осідланого коня, який підбіг до нього. Чоловік майстерно застрибує у сідло, і махнувши мені на прощання, мчить у бік фортеці.

Я мимоволі посміхаюся, і повернувшись йду до хати. Прочиняю дубові двері, з ковальською клямкою. Входжу у хату в якій замість підлоги глиняна основа. Зітхаю, і поклавши свою нелегку ношу, беруся розпалювати велику піч з лежаком. Забираю глиняні горщики з їжею. В одному горшку куліш, в іншому м’ясо тушковане, ще в одному капуста. Аромат такий, що можна слиною вдавитися. Їсти хочу, але часу немає.

Дивуюся сама собі.

Невже, то я так готую?

 Звісно я вмію готувати, але вже не пам’ятаю, коли зі стравами так заморочувалася. Я вже рік як перейшла на здорове харчування, тож готую лише прості не вибагливі страви, бо на щось складніше часу немає.

Вогонь у печі гуде, і я зараз сама собі дивуюся. Бо схожа на ту блогерку з гір, з Тік Току, за якою стежу.

Видихаю. Розумію, що не можу гаяти час. Беру дерев’яні відра та йду до криниці.

Дорогою аналізую все побачене. Судячи з усього Квітка не бідує. Ситна їжа, своя криниця. Дорогі шати в хаті. Навіть меблі, і ті добротні, хоч і хата невелика. Мабуть, тут є чимала господарка. Тільки я поки її не бачила.

Мені чомусь страшно та моторошно. Усвідомлюю, що два тижні тут це забагато. Я вже хочу назад у свій час. Зітхаю, бо мушу приборкати свою паніку та страх.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍