Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Шкода, що Надя із В’язанком застали негаразди. Усе ж довкола все здавалося милим, немов у казці: магазини підсвітили вивіски, а люди зігрівалися гарячою випічкою, придбаною у місцевих лавках. Якби ж ще холоду не було. Мишеня більше закуталося у свою одіж, але тепліше не ставало. Тоді він підійшов ближче до вуличних фонарів, сподіваючись, що вони дадуть йому трохи тепла. В’язанко незчувся, як заснув. Раптом якась маленька ніжна ручка підняла його з землі. Прохожий хлопчик всміхнувся й погладив іграшку по животику. Він побачив, що в нього обдертий бочок й почав жаліти його.

– Бідна іграшка, її хтось загубив! – й показав її батькам. Ті похвалили хлопчика, що знайшов, й поклали мишеня на якийсь прилавок. В’язанко довго не розумів, де опинився. На лавці було купа інших речей: гаманці, парасолі, окуляри… Невже це прилавок із забутими речима? Щойно В’язанко зрозумів це, то дуже зрадів. Тепер Надія швидко його знайде, якщо, звісно, здогадається його тут шукати.

Але таких думок в неї не було. Чесно кажучи, взагалі ніяких. В голові була просто каша. Надя не знаходила собі місця від жалю. Вона не припиняла шукати друга ні на хвилину, навіть Медок втомився стільки ходити. Тоді вона просто сіла на сходинки будинку та знівечилася. Хтось кинув їй срібну монетку – люди подумали, що вона біднячка. Ось й другу кинули, тепер у Наді був цілий фунт.

«А що, непогана ідея» – бабця продовжила сидіти, допоки на годиннику не настала сьома година.

– Ходім, Медку, тобі час додому, – зітхнула Надя, – Тобі добре, у тебе є дім. А мені що робити? Без В’язанка я нікуди далі не піду! Мій бідолашний, мабуть, голодний.

В’язанко тепер, мабуть, з тиждень не хотітиме солодкого. А от погріти хвостика треба було. Він вмостився у непримітному кутку барахолки й поснув.

Мала знайти собі нічліг і Надя. Вона отримала усі заслужені тридцять фунтів від власниці собаки. Хазяйка скучила за своїм улюбленцем й дещо помітила:

– А чого він такий кволий? – о, на це запитання бабця мала хорошу відповідь! Ця тварина добряче поганяла по місту стареньку, та вона вирішила того не казати. І про те, що він їв сухий корм, а не індичку, також вирішила змовчати.

– То він у парку зі своїми хвостанями набігався, – мовила бабця і пішла.

Надія віддала більшу частину своїх грошей у готелі. Це, звісно, було прикро, але ж вона не може спати на вулиці. Можливо, завтра вона знайде В’язанка, знов підзаробить грошей й тоді вже потрапить у гості до дітей? З цією думкою вона задрімала.