Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Розділ двадцятий

– Медку, ти ж наче собака, бери слід! – Надія дала понюхати собаці кишеню, де був В’язанко, аби той знайшов його. Але цуцик того не вмів. Доведеться старенькій самій шукати мишеня.

Тепер усі тодішні проблеми із собакою Наді здалися нічим, у порівнянні із цим. А може мишеня не загубилося, а втекло від неї? Ні, нехай ці думки йдуть геть! Надія завжди ставилася добре до нього.

Надії було цікаво, як зараз себе почував В’язанко. Певне, зляканий й самотній.

Та насправді В’язанко себе так не почував. Столиця його не лякала, він почувався тут як риба у воді. Він випадково випав з кишені Надії, коли вона бігла, й потрапив у дорожню каналізацію. Так, йому там смерділо і не подобалося, але він здружився з тутешніми мишами, які допомогли йому знайти шлях до поверхні. Миші були приємними співрозмовниками, й, на диво, інтелегентними. Вони поділилися з В’язанком секретом, у якої крамниці найсмачніші відходи.

– Дякую, криси-браття! Я ніколи вас не забуду! – мовив В’язанко на прощання. Та він пізно усвідомив, що краще б мовчав.

– Ти як посмів нас назвати? – гаркнув один, – Да ти нахаба як люди! Ще й пахнеш бабусиним парфумами! Йшов би ти під три чорти!

Миші терпіти не можуть, коли їх порівнюють із крисами. В’язанко був змушений покинути безпечну каналізацію й вибратися догори. Він став блукати вулицями, йдучи попід будівлями. Ходити по мокрій землі справа не з приємних, до того ж усе довкола було покрито патиною й мохом. Люди тупотіли ногами, ледве не наступаючи на нього, та він не здавався. В’язанко йшов на своїх крихітних лапках шукаючи бабцю. Він подумки сварив собаку всю дорогу: «Якби не ця слинява морда, я б не загубився» – та потім в нього закінчилися сили злитися, і він почав мислити позитивно: «З іншого боку, я завжди хотів побувати сам у місті як Кевін з «Сам удома». Може не все так і погано?». Він спіймав себе на цій думці й встав на задні лапки. Тепер він хотів наслідувати в усьому людей. Він поважно йшов неквапливим кроком, виляючи стегнами й хвостом.

Але мишеня не весь час вдовольнялося прогулянкою містом. Голод дав про себе знати. В’язанко дійшов до закладу, який йому порадили, й непомітно пробрався всередину. О, в ресторані було чудово! Там був чудовий світьський інтер’єр. Червоне дерево та позолота. Проте пахло не дуже добре, самою лише рибою. В’язанко аж ніяк не любив риби. Та, на щастя, він знайшов самотній столик де був шоколадний десерт. Мишеня неначе потрапило до смакового раю. Молочний мус покритий чорним шоколадом та фундуком був йому до смаку. Дивно, що ніхто окрім нього ще навіть не торкався цієї страви, як от…

– Миша! Потвора! – клієнтка підійшла до столика й заверещала немов навіжена. Почувши її, чоловік спробував спіймати В’язанка.

До пари одразу ж збіглися власники закладу. Вони стали просити жінку не писати нічого у книзі скарг, та вона не слухала. Тим часом В’язанко намагався врятувати своє життя. Чоловіку вдавалося хапати його, але він визволявся й тікав далі, поки його не загнали на кухню.

Мишеня відчуло себе немов у мультику «Рататуй», та він не думав, що йому не пощастить з кимось здружитися тут. Це ж була реальність.

На кухні мишеня перевело подих. Його серце, зроблене з вати у маленькому в’язаному тілі, страшенно калатало. Та мишеняті полегшало, коли він побачив оазис перед очима – цілий холодильник з шоколадом. В’язанко зачаровано дивився на його слабке місце. Він мусив з’їсти ще бодай крихточку дорого шоколаду. Оминув усі гарячі плити, ножі та людей, пробігся по продуктах й потрапив до сховища шоколаду. Був тут шоколад і білий, і молочний, і чорний, і з горіхами, і навіть з перцем. До речі, з перцем слід було не куштувати.

– Рятуйте! Пожежа! – закричав В’язанко. Кухарі почули це й почали усе довкола заливати водою. Та насправді пожежа була лише у роті мишеняті. Люди носилися, хапали вогнегасник й телефонували пожежникам…

А в залі офіціанти досі заспокоювали ту леді.

– Пані, повірите, це перший і останній інцидент з мишою у нашому ресторані. В нас завжди повна чистота. Наша кухня блищить мов дзеркало! Можете самі в цьому переконатися, а ми безкоштовно пригостимо Вас однією стравою нашим коштом. Не пишіть, будь ласка, поганого відгуку.

Жінка погодилася й пішла подивитися на кухню. Краще б не йшла. Усі були в паніці, окрім мишеняти. Той спокійно сидів на полиці, бо запив пекучий шоколад молоком. Жінка вдруге заверещала й пулею вилітала з ресторану. Слідом за нею і всі інші відвідувачі теж.

– Щось тут нудно стало. Піду-но і я, – сказало мишеня.

***

Більше В’язанкові не хотілося нікуди заходити попри величезну кількість цікавих магазинів, барів та кафе. Усюди пахло по різному. А гарно було як! Мишеня добралося до оглядового колеса «Лондонське око» яке ніби манило до себе своїми неспішними обертами. А вид за колесом був ще гарнішим – набережна ріки. Мишеняті одразу закортіло прокотитися але не можна: потрібно шукати Надію. А тим часом Надя шукала його.

Якби ж вони знали, що були зовсім поруч! Обидва, нишпорячи містом, опинилася на Оксфордській вулиці. Так, на тій самій знаменитій вулиці, хоч ніхто з них про це і не здогадувався. Поволі почало сутеніти. У Вя’занка знову настали непереливки. Він ніби магніт, який притягує до себе пригоди. За ним почав гнатися вуличній кіт. В’язанко спробував знайти з ним спільну мову, але котяра нічого не казав. Просто в один момент він зашипів й випустив кігті. Кіт обдер В’язанкові бочок, коли той намагався від нього втекти. Мишеня заховався у сміттєвих баках. Це було бридко, але ж потрібно було виживати. Йому було сумно й холодно. Хотілося знов пригорнутися до бабці, залізти у теплу й безпечну кишеню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍