Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Розділ 7.4

Давид знову огорнув теплою долонею мої груди, пестив кожну по черзі, не припиняючи зазирати мені в очі. Я не відводила погляду, заворожено спостерігала, як в очах демона танцювали золотисті іскорки. Від цього чарівного видовища серце виривалося з грудей, а усмішка, мов перший пролісок після лютої зими, сама по собі розквітала на моїх вустах. 

Його губи майже торкалися цієї дебільної усмішки. М'ятний подих дурманив розум.   

— Поцілуй мене, — попросив він тихим хрипкуватим голосом і опустив свою руку на низ мого живота, туди, де закручувався черговий ураган. 

Я потягнулася до нього й одразу відсахнулася, почувши, як грюкнули двері бібліотеки та залунали чоловічі смішки.  

Обличчя Давида спотворилося гримасою гніву. Він поправив мою сорочку, на якій залишилося три ґудзики, ховаючи за білосніжною тканиною мої груди, та вийшов з-за стелажа.  

Сміх перервався. Тишу розрізав пискливий крик, сполучений із глухим ударом об стіну. 

Притримуючи сорочку на грудях, я вийшла зі свого сховку. Двійко упирів та чаклун висіли у повітрі, розкинувши руки в сторони; їхні розчепірені пальці з неприємним хрускотом кісток вигиналися в протилежний бік. Давид стояв посередині, звично схиливши голову набік. Чим нижче вона нахилялася, тим сильніше викривлялися їхні пальці. 

— Відпусти їх, Давиде, вони нічого не зробили, — смикнула його за руку.  

— Вони нам завадили, — повідомив він, навіть на мене не глянувши. — Таке відчуття, наче всі у цій бридкій академії хочуть це зробити, — скривилися його губи. 

— Добре, — я обійшла його та направилася до дверей. Намагалася не прислухатися до того, як із ротів його жертв зі свистом вилітало повітря, немов із повітряних кульок. — Роби, що хочеш, — процідила, не озираючись, — але тоді більше до мене не торкайся. 

Тіла чоловіків умить гепнулися на підлогу, підіймаючи пилюку. 

— Шантажистка, — просичав Давид і вхопив мене за передпліччя, розвертаючи до себе. — Ти занадто жаліслива. 

Я поморщилася. З його вуст це звучало, як образа. 

— Продовжимо те, що перервали ці гаврики? — Він провів указівним пальцем по моєму зап’ястку, згодом по долоні, після чого відійшов на крок і всунув руки в кишені. — Поцілуй мене, Орисю. 

Кутики губ Давида смикнулись. Здалося, що зараз він за цією розслабленою позою намагався приховати своє... хвилювання. Демони взагалі здатні на таке відчуття? Невже злякався, що його план спочатку задурити мені голову, спокусити, а потім витягнути душу може дати тріщину? 

Я тягнула час, не наближалася й не йшла геть, спостерігаючи, як його очі все більше втрачали той неймовірний вогник та чорніли дужче. Урешті простягнула руку, доторкнувшись до його плеча, та підвелася на носочках, залишаючи на щетинистій щоці легкий поцілунок.  

— Не такого поцілунку я чекав, — спокійно озвався він. 

— Не всі отримують те, чого хочуть. Навіть такі, як ти. 

Давид мимоволі всміхнувся й опустив трохи голову, аби наші очі були на одному рівні. 

— Затям собі, Ягідко, я завжди отримую те, чого хочу.  

— Я теж, — сказала, не перериваючи зорового контакту.  

*** 

Зупинилася перед дзеркалом, опустила комірець свого гольфу та ледве не підстрибнула на місці від полегшення — дивне татуювання потихеньку сходило з моєї шкіри. Поглянула на годинник, що на стіні, та поволі вдихнула повітря крізь зуби. Майже північ, і зараз сюди завалиться мій брат, щоб випхати посеред ночі з академії.   

Двері за спиною заскрипіли. Готувалася побачити у відображенні в одвірку постать Артура, проте з темряви коридору хтось кинув яблуко, що зараз котилося мені до ніг.  

Молох... точніше Давид. Більше нема кому! «Я завжди отримую те, чого хочу». І чого ж ти зараз хочеш, негіднику? Залякати, м-м? 

Раптово двері зачинились, і на їхній поверхні почали з’являтися маленькі павуки.  

Я відступила до вікна. Складалося відчуття, що вони зараз повзали по моїй шкірі, втім оглянувши себе з ніг до голови, їх не виявила.  

Павуки навалювалися одне на одного, шкрябали по деревині лапками та видавали ледь уловимий писк.  

За дверима хтось зупинився та наполегливо у них постукав. Почула розлючений голос Артура: 

— Відчини, Орисю, я не збираюся грати з тобою у хованки! Зараз на нас чекає ректорка. Вона погодилася відкрити для нас портал і викликати Молоха. Коли він потрапить у нашу сплановану пастку, Ясміна вижене його до пекла. 

Дверна ручка опустилась, і на неї одразу навалилося декілька павуків. 

— Орисю, ти мене чуєш?! — знову грюкнув Артур. 

— Мелісо, де ти? Прошу, явись, — прошепотіла я, тулячись до тумбочки. — Ти казала, що завжди будеш зі мною. Зараз... ти потрібна мені як ніколи... 

Копошіння павуків стало гучнішим, поєднавшись зі звуком нічного вітру, що завівав за вікном. Я обвела поглядом кімнату, проте на мій клич Меліса не з’явилася.  

Стіни тиснули. Мозок підкидав страшні спогади, і я знову опинилася в тій шафі, знову відчула затхлий сморід маминих речей та знову чула її лайку в мою сторону. Знову... Знову. Там. 

Не витримавши, я посунула штору та вилізла на підвіконня. Смикнула ручку вікна на себе, й кімната наповнилася свіжим повітрям і запахом троянд, які росли у дворі. Я перекинула ногу та знайшла опору у вигляді ліпнини, що обрамлювала вікно. Тримаючись за підвіконня, розташувала поряд свою іншу тремтячу ногу.  

Унизу, на відстані десь приблизно двох метрів, був дах із темної черепиці. Приготувалася зістрибнути вниз, але пальці навідріз відмовлялися розмикатись. Страх паралізував тіло, а здоровий глузд змушував повернутися назад до кімнати. Утім, я не послухалася ні того, ні іншого — відпустила підвіконня та полетіла донизу. Спина зустрілася з твердою поверхнею. Раптовий порив вітру своїм свистом заглушив мій зойк, коли у щиколотці щось хруснуло, а ногою прокотилася хвиля болю.  

Хвала Богині, хоча б униз по черепиці не покотилася. Там до землі чотири метри падати. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍