Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

ніж дерти з мене шкуру стьожками.

— Певне, так хоче ватажок, — сказав Пеппіно.

— Ватажок? А хто він?

— Вас водили до нього позавчора.

— І де він?

— Тут.

— Я можу побачити його?

— Завиграшки.

І хвилини не минуло, аж перед Данґляром постав Луїджі Вампа.

— Ви хотіли мене бачити? — запитав він.

— Це ви, мосьпане, ватажок тих, що доправили мене сюди?

— Авжеж, ваша ясновельможносте. А що?

— Який викуп ви за мене вимагаєте?

— А ті п’ять мільйонів, які у вас із собою.

Данґляр відчув, як серце його стиснула крижана рука.

— Це все, що у мене є, пане, це залишок величезного статку; якщо ви заберете його у мене, то заберете й життя.

— Нам заборонили проливати вашу кров.

— Хто заборонив?

— Той, кому ми улягаємо.

— То ви комусь улягаєте?

— Авжеж, ватажкові.

— Мені здавалося, ви і є ватажок.

— Я ватажок цих людей, та в мене теж є ватажок.

— А той ватажок улягає комусь?

— Так.

— Та й кому?

— Богові.

Данґляр на мить замислився.

— Не розумію, — сказав він.

— Може, й так.

— То цей ватажок і звелів вам отак зі мною поводитися?

— Так.

— І що він хоче?

— Не знаю.

— А як мій гаманець вичерпається?

— Таке може бути.

— Послухайте, — сказав Данґляр, — хочете мільйон?

— Ні.

— Два мільйони?

— Ні.

— Три мільйони? Чотири?... Хочете чотири, га? Я вам їх віддаю, якщо ви відпустите мене.

— Чому ви пропонуєте нам чотири мільйони за те, що коштує п’ять? — запитав Вампа. — Ви справжнісінький лихвар, пане бароне, як на мене.

— Беріть усе! Чуєте, все! — закричав Данґляр. — І вбийте мене!

— Заспокойтеся, мосьпане. Не гарячкуйте, а то у вас з’явиться такий апетит, що ви будете проїдати по мільйону щодня; заощаджуйте, дідько б вас ухопив!

— А як у мене вже не буде грошей, щоб вам платити? — вигукнув у нестямі Данґляр.

— То будете голодувати.

— Голодувати? — пополотнівши, перепитав Данґляр.

— Мабуть, — байдужно відказав Вампа.

— Таж ви кажете, що не хочете вбивати мене?

— Так.

— І дасте мені вмерти від голоду?

— Це не те саме.

— То начувайтеся, негідники, — зарепетував Данґляр, — я пошию вас у дурні! Якщо мені судилося померти, то чим швидше, тим ліпше; катуйте мене, та мого підпису ви більш не здобудете!

— Як хочете, мосьпане, — відказав Вампа.

І вийшов із келії.

Заревівши з жалю, Данґляр повалився на козячі шкури. Хто вони були, ті люди? Хто був їхній невидимий ватажок? Які їхні наміри? І чому всі можуть викупитися в них, а він не може?

Авжеж, смерть, швидка, ґвалтовна смерть — це найліпший спосіб обманути розрахунки його запеклих ворогів, які, певне, вчинили його жертвою якоїсь незрозумілої мсти.

Так, але вмерти!

Може, уперше за своє довге життя Данґляр думав про смерть, і закликаючи її, і лякаючись заразом; настала пора поглянути в обличчя невблаганній примарі, що криється в кожній живій істоті, що каже собі з кожним ударом серця: «Ти помреш!»

Данґляр скидався на дику звірюку, яку цькування збуджує, потім кидає в розпуку і силою тієї розпуки їй деколи щастить порятуватися.

Він подумав про втечу. Та стіни, що оточували його, були грубші від скелі, біля єдиного виходу з келії сидів чоловік і читав, а за спиною цього чоловіка сновигали озброєні рушницями тіні.

Його духу вистачило тільки на два дні, потім він сказав, щоб йому дали попоїсти, і заплатив мільйон.

Йому принесли чудову вечерю і взяли за неї мільйон.

Відтоді життя бідолашного бранця стало безперервним відступом. Він так натерпівся, що вже не міг страждати, і робив усе, що від нього хотіли; минуло дванадцять днів, і ось, пообідавши, не гірше, ніж за днів найліпшого свого добробуту, він полічив, скільки видав чеків; виявилося, у нього залишається тільки п’ятдесят тисяч франків.

Тоді в ньому зайшла чудернацька зміна: віддавши п’ять мільйонів, Данґляр вирішив урятувати останні п’ятдесят тисяч франків; він зважився на життя, сповнене злигоднів, аби лиш не віддавати отих п’ятдесяти тисяч; у мізках його проблискували надії, що вже радше скидалися на безум. Давно забувши про Бога, він почав тепер думати про нього; він казав собі, що Бог часом чинить дива: печера може завалитися, папські карабінери можуть викрити цю кляту криївку і прийти йому на допомогу; тоді у нього залишиться ще п’ятдесят тисяч франків, цих грошей досить, щоб не померти від голоду; і він слізно благав Бога, щоб той лишив йому ті п’ятдесят тисяч франків.

Отак він перевів три дні, і ті три дні ім’я Боже весь час було у нього як не в серці, то принаймні на вустах; проте деколи його охоплювало марення, і він ніби бачив крізь вікно, як у вбогому покоїку, на жалюгідному тапчані, лежить старий чоловік. І помирає він теж із голоду.

Четвертого дня Данґляр був уже не людина, а живий мрець; він позбирав крихти від своїх колишніх обідів і почав гризти підстилку, що вкривала кам’яну долівку.

Тоді він почав благати Пеппіно, як ото благають янгола-охоронця, щоб той дав йому попоїсти; він пропонував йому тисячу франків за кусник хліба.

Пеппіно мовчав.

П’ятого дня Данґляр порачкував до дверей.

— Ви не християнин! — сказав він, ставши навколішки. — Ви хочете заморити людину, вашого брата перед Богом!

— Де всі мої друзі? — пробурмотів він.

І повалився ницьма.

Потім звівся і крикнув у нестямі:

— Ватажка! Ватажка мені!

— Я тут! — сказав Вампа, зненацька поставши перед ним. — Що бажаєте?

— Візьміть моє останнє золото, — пробурмотів Данґляр, простягнувши йому свого капшука, — і покиньте мене жити в цій печері; не прошу я вже свободи, а прошу тільки лишити мені життя.

— Ви дуже страждаєте? — запитав Вампа.

— Авжеж, я страшенно страждаю!

— А є люди, котрі страждали ще дужче.

— Не може такого бути!

— А це так! Ті, що померли від голоду.

Данґляр згадав того старого, якого він під час марень бачив у вбогому покоїку, на жалюгідному тапчані.

Він застогнав і припав чолом до кам’яної долівки.

— Так, це правда, були такі, що ще дужче потерпали, ніж я, та то були мученики.

— Ви каєтеся? — запитав чийсь похмурий і врочистий голос, що від нього в Данґляра й чув став диба.

Своїм ослаблим зором він спробував розгледіти, що коїться довкола нього, і побачив позаду Луїджі чоловіка в киреї, що насилу виднів у тіні кам’яного стовпа.

— У чому повинен я каятися? — тихо пробурмотів Данґляр.

— У скоєному злі, — відказав той самий голос.

— Так, я каюся, каюся! — вигукнув Данґляр.

І він почав бити себе в груди рукою, що вже добряче схудла.

— Тоді я прощаю вам, — сказав незнайомець, скинувши кирею і ступнувши крок уперед, щоб вийти на освітлене місце.

— Граф Монте-Кріс­то! — перелякано вигукнув Данґляр, і обличчя його, що було бліде від голоду і страждань, зблідло ще дужче.

— Помиляєтеся, я не граф Монте-Кріс­то.

—