Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Я той, кого ви продали, зрадили, зганьбили; я той, що його наречену ви розбестили, той, кого ви розчавили, щоб доскочити багатства; я той, що його батько помер від голоду з вашої вини. Я прирік вас на голодну смерть, та я вам прощаю, бо й сам потребую прощення; я — Едмон Дантес!

Данґляр зойкнув і повалився до його ніг.

— Встаньте, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я дарую вам життя; ваші спільники були не такі щасливі: один здурів, другий загинув! Залиште собі ваші п’ятдесят тисяч франків, я дарую їх вам; а п’ять мільйонів, що їх ви украли в сиріт, уже повернулися їм. А тепер їжте і пийте; сьогодні ви мій гість. Вампо, коли цей чоловік наїсться, він вільний.

Поки граф Монте-Кріс­то не пішов, Данґляр так і лежав ницьма; коли він звів голову, то побачив тільки невиразну тінь, що зникала у проході, а розбійники шанобливо вклонялися їй.

Вампа виконав усе, що звелів граф Монте-Кріс­то, і Данґлярові принесли найліпші італійські страви й вина; потім його посадили в ридван, повезли шляхом і висадили біля якогось дерева.

Він просидів під ним до самісінького ранку, не знаючи, де він.

Коли почало дніти, він побачив поблизу джерело; йому закортіло води, і він порачкував до нього.

Нахилившись, щоб напитися, він побачив, що чуб його посивів.

XX. П’яте жовтня

Була шоста година вечора; опалове світло, пронизане золотим промінням осіннього сонця, струмувало з неба на блакитні хвилі моря.

Денна спека потроху вщухала, і вже віяв той легенький вітерець, котрий здається подихом самісінької природи, що прокидається після спекотного полуденного сну, солодкий легіт, який освіжає береги Середземного моря і несе від узбережжя до узбережжя пахощі дерев, перемішані з терпким запахом моря.

Тим велетенським озером, що тягнулося від Гібралтара до Дарданелл і від Туніса до Венеції, линула в першій вечірній імлі легка, струнка яхта. Здавалося, то лине морською гладінню лебідь із розгорнутими крильми.

Стрімка і зграбна, мчала вона, залишаючи за собою фосфоресцентний слід.

Останні сонячні промені згасли на виднокраї; та, ніби воскрешаючи сліпучі вимисли античної міфології, його нескромні відблиски ще мерехтіли на гребенях бурунів, зраджуючи таємницю Амфітріти: полум’яний бог зачаївся на її грудях, і вона марно силкувалася заховати коханого в лазурових бганках своєї киреї.

Яхта хутко линула вперед, хоча, здавалося, вітер був такий млявий, що не розкуйовдив би і пасма на дівочій голові.

На кормі стояв високий чоловік, із бронзовою барвою обличчя, і непорушним поглядом дивився, як назустріч йому наближається суходіл, що темним конусом виступав із хвиль, наче велетенський каталонський капелюх.

— Оце і є острів Монте-Кріс­то? — замислено і сумовито запитав той мандрівець, що, певне, орудував тією яхтою.

— Так, мосьпане, — відказав капітан, — ми вже коло мети.

— Ми коло мети! — прошепотів мандрівець з якоюсь невимовною журбою.

І тихо докинув:

— Авжеж, тут моя гавань.

І знову поринув у задуму; на вустах його з’явилася усмішка, що була сумніша від сліз.

За кілька хвилин на березі спалахнуло кволе світло, що відразу ж згасло, і до яхти долинув звук пострілу.

— Мосьпане, — сказав капітан, — із берега нам подають гасло; може, самі відповісте на нього?

— Яке гасло? — запитав мандрівець.

Капітан показав на острів: до його вершини здіймався самотній білий димок, що помалу розпливався в повітрі.

— Авжеж! — сказав мандрівець, наче отямившись від сну. — Гаразд.

Капітан дав йому заряджену рушницю; мандрівець узяв її, помалу звів і вистрілив.

Хвилин за десять вони вже згорнули вітрила і кинули якір за п’ятсот кроків од невеличкої гавані. На хвилях уже погойдувалася шлюпка з чотирма веслярами і стерновим; мандрівець спустився в неї, та замість того, щоб сісти на кормі, де для нього застелили блакитний килим, згорнув руки на грудях і лишився стояти.

Веслярі чекали команди, звівши весла, наче птахи, що сушать крила.

— Уперед! — звелів мандрівець.

Чотири пари весел відразу, навіть не хлюпнувши, поринули у воду, і шлюпка полинула до берега, улягаючи їхнім поштовхам.

За хвилю вони вже були в невеличкій бухті поміж бескидами, і човен врізався в піщане дно.

— Мосьпане, — сказав стерновик, — два веслярі перенесуть вас на берег.

Мандрівець байдуже махнув рукою, спустив ноги за борт і занурився у воду, що сягнула йому попід пахви.

— Дарма ви так, мосьпане, — сказав стерновик, — господар буде сварити нас за це.

Мандрівець мовчки попрямував до берега, вслід за двома моряками, які обирали найзручніший шлях.

Кроків за тридцять вони дісталися суходолу; мандрівець обтрусився і почав озиратися, намагаючись угадати, куди його попровадять, бо вже геть смеркло.

Насилу він обернув голову, на плече йому лягла чиясь долоня, і пролунав голос, від якого він здригнувся.

— Ласкаво просимо, Максимільяне, — сказав той голос, — ви вчасно, дякую вам.

— Це ви, пане графе! — вигукнув Моррель і рвучко, майже радісно потиснув долоню графа Монте-Кріс­то.

— Як бачите, я так вчасно прийшов, як і ви; та ви геть намокли, друже мій; вам треба перебратися, як сказала б Каліпсо Телемахові. Ходімо, тут для вас мешкання наготували, де ви забудете і про втому, і про холод.

Граф Монте-Кріс­то помітив, що Моррель обернувся, і трохи зачекав.

І справді, Моррель здивувався. Що люди, які ото привезли його сюди, нічого не сказали і зникли, перш аніж він устиг їм заплатити. Він почув удари весел; шлюпка поверталася до яхти.

— Ви шукаєте тих моряків? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Так, вони поїхали, а я ж їм ні шеляга не дав.

— Не переймайтеся, Максимільяне, — засміявся граф Монте-Кріс­то, — у мене з моряками угода, за якою товари і мандрівників на цей острів доправляють безоплатно. Абонування, як ото кажуть у цивілізованих країнах.

Моррель здивовано глянув на графа Монте-Кріс­то.

— Ви тут геть інший, ніж у Парижі, — сказав він.

— Чому?

— Тут ви смієтеся.

Граф Монте-Кріс­то відразу ж спохмурнів.

— Правда ваша, Максимільяне, я забувся, — відказав він. — Зустріч із вами для мене щастя, а я й забувся, що будь-яке щастя минається.

— Ні, ні, пане графе! — вигукнув Моррель, знову стискаючи долоні свого друга. — Навпаки, смійтеся, будьте щасливі й доведіть мені вашою байдужістю, що життя нелегке лише для тих, котрі страждають. Ви милосердні, ви добрі, великодушні, і ви вдаєте веселощі, щоб закликати мене до мужності.

— Помиляєтеся, Моррелю, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я і справді почуваюся щасливим.

— То ви забули про мене; що ж, тим ліпше.

— Чому?

— Таж ви знаєте, друже мій, що я, немов той гладіатор, який вітає на арені великого імператора, кажу вам: «Ідучи на смерть, вітаю тебе».

— То ви не втішилися? — загадково зиркнувши на нього, запитав граф Монте-Кріс­то.

— Невже ви подумали, що це можливо? — гірко відказав Моррель.

— Зрозумійте мене, Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Ви ж не вважаєте мене базікою, що кидає слова на вітер? Я маю право запитувати, чи не втішилися ви, адже для мене людське серце не має таємниць.