Лев Толстой - Війна і мир

— Бач, друже мій,— сказав він,— ми спимо, поки не любимо. Ми діти праху... а полюбимо — і ти бог, ти чистий, як у перший день творіння... Це ще хто? Гони його к чорту. Нема коли! — крикнув він на Лаврушку, який, анітрохи не боячись, підійшов до нього.

— Та хто ж може бути? Самі веліли. Вахмістр за грішми прийшов.

Денисов скривився, хотів щось крикнути і замовк.

— Погана справа,— промовив він сам до себе.— Скільки там грошей у гаманці залишилось? — спитав він Ростова.

— Сім нових і три старих.

— Ох, погано! Ну, чого стоїш, огіудало, пошли вахмістра! — крикнув Денисов на Лаврушку.

— Будь ласка, Денисов, візьми в мене грошей, адже в мене €,— сказав Ростов, червоніючи.

— Не люблю в своїх позичати, не люблю,— пробурмотів Денисов.

— А якщо ти в мене не візьмеш грошей по-товариському, ти мене образиш. Далебі, в мене є,— повторював Ростов.

— Та ні-бо.

І Денисов підійшов до ліжка, щоб дістати з-під подушки гаманця.

— Ти куди поклав, Ростов?

— Під нижню подушку.

— Та нема.

Денисов скинув обидві подушки на підлогу. Гаманця не було.

— От диво!

— Стривай, чи не стягнув ти? — сказав Ростов, по одній підіймаючи подушки й витрушуючи їх.

Він зняв і стріпнув ковдру. Гаманця не було.

— Часом чи не забув я? Ні, я ще подумав, що ти наче скарб під голову кладеш,— сказав Ростов.— Я тут поклав гаманця. Де він? — звернувся він до Лаврушки.

— Я не входив. Де поклали, там і повинен бути.

— Та нема.

— Ви все так, кинете куди та й забудете. В кишенях он подивіться.

" — Ні, якби я не подумав про скарб,— сказав Ростов,— а то я пам'ятаю, що поклав.

Лаврушка перекопав усю постіль, заглянув під ліжко, під стіл, перерив усю кімнату й зупинився серед кімнати. Денисов мовчки стежив за Лаврушковими рухами і, коли Лаврушка здивовано розвів руками, кажучи, що ніде нема, він оглянувся на Ростова.

— Ростов, ти не пуст...

Ростов, відчувши на собі погляд Денисова, звів очі і в ту ж мить опустив їх. Уся кров його, бувши досі спертою десь нижче горла, ринула йому в обличчя й очі. Він не міг перевести духу.

. — І в кімнаті ж нікого не було, опріч поручика та вас самих. Тут де-небудь,— сказав Лаврушка.

— Ну, ти, дідькова личино, ворушись, шукай,—раптом загримав Денисов, побагровівши і з погрозливим жестом кидаючись на лакея.— Щоб був гаманець, а то засічу. Всіх засічу!

Ростов, обминаючи поглядом Денисова, став застібати курт^ ку, підстебнув шаблю і надів кашкета.

— Я тобі кажу, щоб був гаманець,— кричав Денисов, трясучи за плечі денщика і штовхаючи його об стіну.

— Денисов, облиш його; я знаю, хто взяв,— сказав Ростов, підходячи до дверей і не зводячи очей.

Денисов зупинився, подумав і, видно, зрозумівши те, на що натякав Ростов, схопив його за руку.

—* Дурниці! — вигукнув він.так, що жили, як мотузки, надулись у нього на шиї та на лобі.— Я тобі кажу, ти збожеволів, я цього не дозволю. Гаманець тут; зніму шкуру з цього мерзотника, і буде тут.

— Я знаю, хто взяв,— повторив Ростов тремтячим голосом і пішов до дверей.

— А я тобі кажу, не смій цього робити,— закричав Денисов, кидаючись до юнкера, щоб стримати його.

Та Ростов видер свою руку і з такою злобою, наче Денисов був найбільшим ворогом його, просто і твердо спрямував на нього погляд.

— Чи ти розумієш, що кажеш? — спитав він тремтячим голосом,— крім мене нікого не було в кімнаті. Отже, якщо не те, то...

Він не міг доказати і вибіг з кімнати.

— Ах, чорт з тобою і з усіма,— були останні слова, які чув Ростов.

Ростов прийшов на квартиру Теляніна.

— Пана вдома нема, до штабу поїхали,— сказав йому денщик Теляніна.— Чи що трапилось? — додав денщик, дивуючись із стурбованого юнкерового обличчя.

— Ні, нічого.

— Трохи не застали,— сказав денщик.

Штаб перебував за три версти від Зальценека. Ростов, неза-ходячи додому, взяв коня й поїхав до штабу. В селі, де містився штаб, був трактир, який одвідували офіцери. Ростов приїхав до трактиру; біля ґанку стояв кінь Теляніна.

У другій кімнаті трактиру сидів поручик за тарілкою