Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Арі з цікавістю поглянула на рибу, схиливши голову, щоб зазирнути в її єдине недремне око.

— Привіт, рибо, — сказала вона. А тоді знову поглянула на мене. — Вона має таємницю?

Я кивнув.

— Арфу замість серця.

Арі знов опустила погляд на рибу.

— Не дивно, що в неї такий здивований вигляд.

Арі взяла рибу в мене з рук і обережно поклала її на дах.

— А тепер підведися. В мене є для тебе три речі, як і має бути по справедливості.

Я зіп’явся на ноги, а вона простягнула щось загорнуте у тканину. То була товста свічка, що пахла лавандою.

— Що в ній усередині? — запитав я.

— Щасливі сни, — відповіла Арі. — Я вклала їх туди для тебе.

Я покрутив свічку в руках. У мене з’явилася підозра.

— Це ти сама зробила?

Арі кивнула й радісно всміхнулася.

— Так. Я страшенно розумна.

Я обережно заховав свічку в одній із кишень плаща.

— Дякую, Арі.

Вона посерйознішала.

— А тепер заплющ очі й нагнися, щоб я віддала тобі другий подарунок.

Спантеличившись, я заплющив очі й зігнувся в поясі, а тоді замислився, чи не виготовила вона для мене ще й капелюха.

Я відчув, як її руки торкнулися мого обличчя з боків, а тоді вона нагородила мене ледь відчутним, обережним поцілунком у середину чола.

Здивувавшись, я розплющив очі. Але Арі вже стояла за кілька кроків від мене й нервово зчепила руки за спиною. Я не знав, що й сказати.

Арі ступила крок уперед.

— Ти для мене особливий, — серйозно промовила вона з невеселим обличчям. — Хочу, щоб ти знав: я завжди дбатиму про тебе, — Арі обережно простягнула руку й витерла мені щоки. — Ні. Сьогодні нічого такого. Ось твій третій подарунок. Якщо стане кепсько, можеш прийти й залишитися зі мною в Піднизі. Там гарно, і ти будеш у безпеці.

— Дякую, Арі, — промовив я, щойно зміг заговорити. — Ти для мене теж особлива.

— Ще б пак, — буденним тоном сказала вона. — Я ж гарна, як місяць.

Я опанував себе, тимчасом як Арі скочила до шматка ме­талевої труби, що стирчав із димаря, і зняла ним кришечку із пляшки. Тоді принесла пляшку назад, обережно тримаючи її обома руками.

— Арі, — запитав я, — невже твоїм ногам не холодно?

Вона опустила на них погляд.

— Дьоготь непоганий, — сказала вона й поворушила пальчиками на ногах. — Досі теплий від сонця.

— Не хочеш пару черевичків?

— А що в них було б? — запитала вона.

— Твої ноги, — відповів я. — Скоро настане зима.

Арі знизала плечима.

— Твоїм ногам буде холодно.

— Узимку я ні на що не лізу, — сказала вона. — Це не дуже приємно.

Відповісти я не встиг: тут із-за великого цегляного димаря вийшов Елодін — невимушено, наче подався на післяобідню прогулянку.

Ми всі на мить витріщились одне на одного, кожний вражений по-своєму. Ми з Елодіном були здивовані, зате Арі, яку я бачив краєчком ока, геть застигла, наче олень, готовий поскакати геть, у безпечне місце.

— Майстре Елодін, — заговорив я максимально лагідним, товариським тоном, відчайдушно сподіваючись, що він нічим не наполохає Арі й не оберне її навтіки. Після минулої втечі під землю з переляку вона не виходила цілий виток. — Дуже приємно вас бачити.

— Привітики, — озвався Елодін таким самим невимушеним тоном, як і я, ніби в тому, що наша трійця зустрілася серед ночі на даху, не було нічого дивного. Щоправда, судячи з того, що я знав, йому це могло й не видатися дивним.

— Майстре Елодін, — Арі зігнула одну босу ніжку позаду другої й потягнула за поділ обшарпаної сукні в ледь поміт­ному реверансі.

Елодін залишався в тіні, яку в світлі місяця відкидав високий цегляний димар. Він відповів несподівано офіційним поклоном. Я не бачив його обличчя добре, та міг уявити, як його допитливі очі оглядають босоноге, тендітне дівча з німбом із завислого довкола голови волосся.

— А що вивело вас надвір цієї чудової ночі? — запитав Елодін.

Я напружився. Питати про щось Арі було небезпечно.

На щастя, це запитання її начебто не збентежило.

— Квоут приніс мені дещо гарне, — пояснила вона. — Приніс мені бджолиного пива, ячмінного хліба й копчену рибу з арфою на місці серця.

— А… — відповів Елодін і відійшов від димаря. Обмацав свій одяг і врешті знайшов щось у кишені. Простягнув знахідку їй. — На жаль, я приніс тобі лиш один цинас.

Арі ледь помітно, наче танцівниця, відступила назад і навіть не спробувала забрати приношення.

— А ви принесли щось Квоутові?

Це, схоже, заскочило Елодіна зненацька. Якусь мить він ніяково стояв із простягнутою рукою.

— На жаль, ні, — зізнався він. — Але також не думаю, що Квоут приніс щось для мене.

Арі примружила очі й нахмурилася — ледь помітно, але з відвертим несхваленням.

— Квоут приніс музику, — строго промовила вона, — а музика для всіх.

Елодін знову помовчав. Мушу визнати, що мені було приємно побачити, як його нарешті змушує ніяковіти чужа поведінка. Він повернувся і зробив напівпоклон у мій бік.

— Перепрошую, — сказав Елодін.

Я милостиво змахнув рукою.

— Та нічого.

Елодін знову повернувся до Арі та вдруге простягнув руку.

Вона ступила два невеличкі кроки вперед, завагалася, а тоді ступила ще два. Поволі простягнула руку, зупинилася, поклавши долоньку на маленький фрукт, а тоді відбігла на кілька кроків, піднісши обидві руки до грудей.

— Красно дякую, — промовила Арі та знову зробила маленький реверанс. — А тепер можете приєднатися до нас, якщо хочете. І якщо ви будете добре поводитися, то зможете залишитись і послухати, як Квоут опісля гратиме.

Вона злегка схилила голову набік, тож у неї вийшло запитання.

Елодін повагався, а тоді кивнув.

Арі перебігла на інший бік даху, а тоді спустилася на подвір’я крізь голе яблуневе гілля.

Елодін провів її поглядом. Коли він схилив голову набік, місячного сяйва виявилося якраз досить, щоб я розгледів на його обличчі задумливий вираз. Відчув, як у животі різко, несподівано зав’язалася вузлом тривога.

— Майстре Елодін!

Він повернувся до мене.

— Гм-м?

Я з особистого досвіду знав, що Арі принесе те, що хотіла, з Піднизу, всього за три-чотири хвилини. Говорити треба було швидко.

— Знаю, це видається дивним, — промовив я. — Але ви маєте бути обережним. Вона дуже нервова. Не намагайтеся її торкатися. Не робіть різких рухів. Це її відлякає.

Елодінове лице знову сховалося в тіні.

— Справді? — перепитав він.

— Гучні звуки теж. Навіть гучний смішок. А ще їй не можна ставити запитання, схожі на особисті. Інакше вона просто втече.

Я глибоко вдихнув. Голова йшла обертом. У мене гарно підвішений язик, і я певен, що, маючи достатньо часу, можу переконати практично кого завгодно в чому завгодно. Однак Елодін був просто занадто непередбачуваний для маніпуляцій.

— Нікому не кажіть, що вона тут, — це прозвучало кате­горичніше, ніж я хотів, і я негайно пошкодував про вибір слів. Я не мав змоги віддавати накази одному з майстрів, навіть більш ніж напівбожевільному. — Тобто, — хутко додав я, — я вважав би це за велику особисту послугу, якби ви нікому про неї