Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

Розділ 11

Може у когось насамперед літаки, а мені про безпеку дівчат думати треба. Передаю браслет із силовим полем Сашці.

— Одягни на Оленку і поясни, як користуватися. Досить її своїми грудьми прикривати.

— Правильно, — усміхається Горобчик. — Нехай і від її цицьок хоч якась користь буде.

От, не можуть вони, щоб не підчепити одна одну. Ну, та вже які є — не переробиш. Що там ще в лут упало?

Гроші. 8 золотих за роботів та 10 за вежу. Досвід — 400 і 300... Оп-па. А ось і мій наступний рівень. Що збільшимо? Сприйняття кульгає. Якщо воно реально впливає на швидкість і межу зростання умінь, треба піднімати. Ну, і харизмою давно настав час обзавестися. Що я, як не рідний. Треба гармонійно розвиватись. Щоб не тільки дівчата мені подобалися, а й мені було чим похвалитися перед ними. Адже це тільки так говориться, що розмір не має значення. Щоб тим бідолахам, що постраждали від примх природи, підняти самооцінку. А насправді, куди краще, якщо насправді є що піднімати... більш вагоміше.

Оленка теж рівень взяла. Один пункт в статуру, життя зайвим не буває. Один — у сприйняття. Уміння в неї потрібні. У всякому разі, з вогнеметом я без її підтримки точно не впорався б. Так що, прокачуємо.

Із предметів нічого. Жметься система. Або наполегливо вважає, що все це для мене тепер дрібниці і нагороджувати нема за що.

Неквапливо обійшов обидва відгалуження, уважно оглядаючи кожний закуток, а подекуди й обстукуючи стіни. Нічого. Жодних схованок. Якщо золото справді в цьому бункері, то залишилася лише «радіоактивна» частина. Гаразд. Перевіримо. Не дарма ж мені ліки видали.

— Ходімо…

Після того, як усіх захисників було знищено, відключився і сигнал тривоги, знімаючи блокування дверей. Повернув важіль, натиснув. Клінкет піддався неохоче. Дуже масивна заслінка. Натуральний бункер. Дивно, що всередині нічого особливого. Чи це я забагаю? Скільки трупів нарахував від попередніх груп? Дев'ять? Десять… Тож не бухти. Навпаки, радіти маєш, що легким переляком обійшлося. І без крові.

«Радіаційна небезпека! Вхід без захисту заборонено!» — попередив напис під знаком із кола, поділеного на жовті та чорні сегменти.

Та знаю я, але що вдієш, якщо взяти ніде, а заглянути всередину треба?

— Дівчата, ви тут не крутіться. Відійдіть подалі, аж до входу. А ще краще — вибирайтеся нагору. Я тут сам закінчу. Стріляти уже навряд чи будуть, а від опромінення ви мене не прикриєте.

— Ти збираєшся увійти? — Здивувалася Оленка. — Це ж смертельно небезпечно.

— У цьому житті все небезпечно, в тому числі й воно саме… — роблю розумне обличчя. Потім додаю для нетямущих. — Такими є умови контракту. Я мушу все перевірити — і або знайти те, за чим ми сюди прийшли, або упевнитись у його відсутності. Все, на вихід. Мені тут також не подобається. Тож, чим швидше закінчимо, тим швидше звалимо.

Дівчата сперечатися не стали, а я зробив собі укол протектора і начепив шолом та рукавички від гермокостюму. Хоч якийсь захист.

Ці двері піддалися несподівано легко. Наче тільки й чекали, коли хтось захоче її відкрити. Гостинно відчинилися і увімкнули аварійне освітлення. Червоне. Зайвий раз нагадати, що затримуватися всередині без потреби не варто. Я й не збирався. Власне, і нема задля чого. За цими дверима була лише маленька кімната, посередині якої, на невеликому помості стояла невелика, плоска валіза. На кшталт «дипломата», тільки не шкіряна, а металева.

— Якщо тут золото, — промимрив я сам собі, — то не надто багато. А головне, кому воно тепер потрібне? Від нього ж, напевно, фонить так, що лічильник Гейгера захлинеться. Чи це така обманка? Щоб надто цікаві свій ніс не пхали? Після обробки Землі Хантерами народ з радіоактивними речовинами воліє не зв'язуватися.

Але помилився.

— Увага! — оголосив такий самий неживий голос, як і в попередніх кімнатах. — Ви увійшли до зони радіоактивного випромінювання! Час безпечного перебування дев'яносто секунд… вісімдесят дев'ять… вісімдесят вісім…

Намагаючись не звертати уваги на зворотний відлік, я підійшов до валізки, чекаючи, що та виявиться замкнена на якийсь хитрий код. А виносити її звідси мені зовсім не хотілося. Але нічого такого. Клацнули обидва замки, і валізка відкрилася.

Ніякого золота всередині не було. Зате, натомість, у пластикових секціях лежали два свинцеві циліндри.

«Вітаємо! Вами частково виконано друге завдання у ланцюжку епічного квесту «Проект «Відродження»: «Знайдіть детонатори до анігіляційних мін». Прогрес 2/6»

Отак, значить? Шукав золото, знайшов детонатори.

— П'ятдесят вісім... п'ятдесят сім... п'ятдесят шість...

Зрозуміло, що нічого не зрозуміло, але у будь-якому випадку робити тут більше нічого. Довго не роздумуючи, хапаю валізку і виходжу назовні. Там дістаю із неї циліндри. Відгвинчую, виймаю з них самі детонатори — котрі нагадують чимось старі лампи розжарювання. Довгі, пластикові колби, металеві цоколі. Детонатори ховаю в інвентар, а валізку з циліндрами закидаю назад у приміщення.

— Тридцять… Двадцять дев'ять…

— Бувайте…

Зачиняю двері і із задоволенням вслухаюся в тишу. Ось така туберкуля… І що мені тепер сказати Касперському? Адже золота немає. Втім, це не мої проблеми. Я зачистив бункер. Може особисто перевірити. Добре, що водій на нас ще чекає. Буде свідком, що ми нічого не винесли. Неприємно могло вийти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍