Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

Стоп! Ну, звісно ж, голова!

Переповзаю під іншу стіну, щоб бачити роботів. Потім кличу групу підтримай.

— Дівчата! Ходіть сюди. Тільки не висовуйтесь. Сідайте позаду… Ось так. Чудово. А тепер тримайте мене за ноги.

Так! Сила, впевненість у собі. Загальна бадьорість. І відчуття, що мені будь-яка проблема під силу.

Фокусую погляд на одному з «Борисів», збираю волю в кулак і починаю навіювати:

«Противник прямо перед тобою! Бронековпак! Знищити!»

Якийсь час нічого не відбувається, мабуть команда суперечить вже наявному набору директив, але я продовжую тиснути, посилюючи ментальний контакт. Важко… Здається, голова ось-ось лусне. Якби не вміння дівчат, які підліковували і підтримували мене, напевно, не справився б.

«Виконувати! Це наказ!»

Ще одне зусилля і блок управління БР/С здається. Робот бере в приціл башту і починає обстрілювати її з усіх видів озброєння. Бумкає гармата, торохтять кулемети. Чути удари попадань, виск рикошетів.

«Вітаємо! Ви вдало застосували вміння у бойовій обстановці. Ваші навики Ментальність та Робототехніка збільшено на +1»

Висуваюся ще трохи, щоб побачити другий триніг. Даю собі трохи перепочити і за тією самою схемою починаю пресувати і його.

Другий піддається несподівано легко. Приклад товариша допоміг, чи це результат поліпшеного вміння? Не суть. Важливо, що мені вистачило кілька хвилин, щоби канонада подвоїлася. Відмінно…

Знову повзу під праву стінку.

Бронековпак на атаки не відповідає. Схоже, я не помилився. У нього немає модуля управління. Примітивна система датчиків та блоків, які спрацьовують на отриманий від них сигнал. А ще весь цей обстріл, йому що слону дробина. Я навіть вм'ятин на корпусі не бачу. Але я і не розраховував, що роботи зможуть рознести його. Мій задум в іншому: переключити увагу «Борисів» на іншу ціль, а заодно, масованою стріляниною спантеличити датчики. При такому масиві даних, які зараз надходять на них, вони просто не повинні відреагувати на ще одну зміну обстановки. А саме: мою голову та руку з бластером, що висунулися в коридор.

Попри увімкнене силове поле, висовуюсь обережно, не ризикую, впевненості у тому, що задум спрацює немає. Але я вже зайняв більш-менш зручну позицію, а пострілів у відповідь немає. Вийшло...

Вицілюю башту. Власне, гадки не маю, куди стріляти, тому вибираю найдієвіше: знищити зброю. Якщо не буде з чого вести вогонь, то нехай живе собі скільки хоче.

— Пшшш… Пшшш… Пшшш…

Є контакт! Дуло гармати від прямого влучення розм'якшується і злегка провисає. Кулемет зникає взагалі, ніби його втягнули усередину, а зверху наклали латку. Все — цей об'єкт більше не небезпечний. Залишилося розібратися з роботами. Найпростіше, звичайно, повернутися до протилежної стінки і розстріляти їх практично впритул. Але, по-перше, — шкода зарядів, а по-друге, — треба ж якось прокачувати ментальність. Корисний навик.

Тож до лівої стінки я все ще переповзаю, але бластер ховаю. Фокусую погляд на одному з роботів і вказую нову ціль: його напарника. Оскільки «Борис» вже й так під моїм керуванням, новий наказ сприймається без опору, і буквально за кілька секунд, снаряди та кулі вже летять у сусіда. Система самозахисту теж спрацьовує, і обидва роботи починають вести бій між собою. З досвіду, знаю, що це триватиме не менше п'яти хвилин, тому встаю, потягуюсь і підходжу до дівчат:

— Як ви щодо перекусити? А то я щось зголоднів?

— Перекусити? — перекрикуючи гуркіт бою, і спльовуючи пил, здивовано перепитує Олена. — Ти хочеш їсти? Прямо зараз?

— Ну, так, — знизую плечима. — А що тебе дивує? Стародавні солдати казали: війна війною, а обід за розпорядком. У мене тут тушкована з шампіньйонами телятина є. І упаковка яблучного соку. Перекусимо? Поки там у них «чемпіон» визначиться все одно зайнятися нічим. Та й притомився я трохи. Посиджу поруч із вами, відпочину. До речі, Оленко, як тобі нове життя? Сашка в мене до такого вже звична, а ти? Не шкодуєш, що зі мною залишилася?

— Не скажу, що саме про щось подібне мріяла у млосних дівочих снах, але терпимо, — мало що не кричить у відповідь білявка. І в цей час стрілянина вщухає. Тиша навалюється так різко, що луна останніх слів ще якийсь час б'ється об стіни. — Имо… имо… имо…

Трясця. Схоже, обід скасовується. Ну, гаразд. Закінчимо зі справами, тоді й відпочинемо.

Виходжу на повний зріст у коридор і спокійно, як у тирі, всаджую заряд у «переможця» дуелі.

«Вітаємо! «Данж «Бункер №011» пройдено. Отримано 1500 пунктів досвіду. 25 золоті кредити. Увага! Додаткова умова: «Персонаж Олена Кальміус має вижити» виконано. Нагорода: Малий генератор силового поля. Заряд 200/200»

Так просто? І все? Якось занадто просто і легко для данжу. Та й нагорода не особливо щедра. Хоча, за генератор окрема подяка. Чи мені треба особисто покопати всіх переможені об'єкти? А головне, — де те, заради чого я сюди поліз? Золото куди заникали?