Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

— Тривога! — Оголошує бездушний голос. — Порушник! До обробки сектора вогнеметом лишилося… десять… дев'ять…

У сукупності все це діє настільки приголомшливо, що мимоволі опускаюся на одне коліно, а руки буквально ходуном ходять. Оце пресинг. Але найгірше попереду… Після того, як робот «присів», я побачив, що за ним, всього за якихось вісім-десять метрів, глуха стіна. З лише однією амбразурою, заслінка якої зараз повільно відсувається убік, відкриваючи вже знайомий мені розтруб.

Трясця! Вогнемет! Але тепер у мене немає колони, за яку можна сховатися від вогню, що пожирає тіло.

Намагаюся прицілитися в амбразуру, але руки все ще тремтять, і мушка танцює, немов я не на твердій підлозі стою, а як мінімум, у човні, під час шторму. А заслінка невблаганно відповзає. Ось вона вже наполовину відкрила амбразуру… на три чверті... Розуміння того, що звідти ось-ось рине потік полум'я, спокою, природно, не додавав. Я не встигав… Залишалося лише падати плазом і сподіватися, що силове поле витримає.

І я б давно так зробив... якби не дівчата. У Сашки захист слабший, а у Олени його зовсім немає. Так що, єдиний спосіб, виставити бластер на безперервний промінь і вести ним по стінці, поки він не доповзе до цілі. Сподіваючись, що це станеться швидше, ніж закінчиться енергія в акумуляторі.

І раптом, уже почавши стріляти, я відчув, як мені на плечі лягли чотири долоні, котрі випромінювали таку впевненість і спокій, що руки миттю перестали дригоніти. А в наступну секунду я вже забивав імпульс за імпульсом точно в амбразуру, що відкрилася, насамперед намагаючись потрапити в розтруб вогнемета.

Вистачило трьох пострілів. Спершу попереду спалахнуло полум'я, потужним клубком вилітаючи крізь потріскані стіни. А потім нас приклало ударною хвилею, відкинувши до самого клінкета. Дівчата тільки охнули, приймаючи на себе вагу мого тіла. Найбільше, звичайно, дісталося Олені, але синці та тріщини у ребрах під впливом умінням Сашки швидко зійдуть, головне — полум'я не досягло. Так тільки, злизало вії і брови, та на губах пухирі здулися. Але це навіть пораненням назвати смішно. Вважай, легким переляком відбулися.

— Дякую, дівчата. Вчасно... Якби не ви, нас би точно засмажили.

— Звертайся... — Здавлено прохрипіла білявка. — Тільки злізьте вже з мене… будь ласка… обидва… Все… ну на фіг… більше жодної груповухи… Ммм… як же боляче.

— Зараз пройде… Потерпи… — передаю Сашці «червоний» шприц-тюбик, а сам підводжуся на ноги. Настав час збирати трофеї і рухатися далі. Данж ще не закритий.

Робот обдарував тим самим досвідом у кількості двісті одиниць кожному. Мені до наступного рівня зовсім трохи не вистачило. Як і Оленці. А ось Сашка піднялася.

Особливо не заморочуючись, кинув бал у Сприйняття. Цей параметр, схоже, на розвиток класових умінь впливає. А вміння у Горобчика потрібні. І п'яти хвилин не минуло, а Оленка вже навіть не стогне. Полегшало, значить… Та й у мене губи залікувалися. Сукровиця більше не сочиться.

Другий бал — у харизму. Щоб нарешті перестала комплексувати, крадькома поглядаючи на четвертий розмір подруги. Мимовільний «ох» став мені нагородою за правильний розподіл. Люблю дивувати. А ось шприц-тюбик з малиновим маркуванням вимагав більш пильного вивчення. Бо раніше не траплявся.

«Протирадіаційний препарат РС-12. Коефіцієнт зниження 6,5. Час дії – 1 год. Застосовувати при очікуванні можливого отримання дози вище 100 рад»

Зрозуміло. Незважаючи на те, що я ще не укомплектований протирадіаційним костюмом, система однозначно натякає, що лізти в заражену зону мені все одно доведеться. Але при цьому продовжує дбати про моє здоров'я.

А за вогнемет нагорода буде?

Угу, розкривай кишеню ширше. Навіть у вигляді металобрухту нічого не перепало. Хоча, який там брухт, у кращому разі злиток.

Твою ж за ногу! Ледве встиг відсахнутися. Трясця! Не можна так розслаблятися!

Виявляється, стіна з амбразурою була зовсім не замикаючою, а лише черговим розгалуженням. Причому в проході ліворуч стирчали одразу два БР/С, що вже були готові до стрільби, а праворуч… я надто швидко здав назад, так що до ладу не розгледів. Але щось дивне. Найбільше нагадує невеличкий горб.

— Замріть там і поки не покличу, ближче не підходьте, — насамперед віддаю наказ дівчатам. Потім лягаю на живіт і, тримаючись лівої стінки, підповзаю до проходу так, щоб не висуватись, але ту штуку, що стирчить посеред правого коридору, хоч якось роздивитися.

Справді, горб. Тільки сталевий. Так ніби хтось зняв із танка башту і поставив її у проході. Гармата, кулемет та броньований ковпак. Все. Жодних зчленувань, виступаючих частин та інших місць, куди можна цілитися, щоб пошкодити об'єкт. Супер. І як із нею справитися? Де в неї кнопка? Як питав один персонаж старовинного роману про роботів.

Заліз в інвентар, дістав з нього велику банку згущеного молока і навісом кинув у коридор. Гармата промовчала, а кулемет заторохтів одразу. Банку не те що зрешетило, а буквально на шматки порвало, заляпавши стіни білими патьоками. Трясця… Схоже, башта спрацьовує від датчиків руху чи об’єму. А їх можна натикати будь-де і скільки завгодно. Не знаючи схеми, не нейтралізувати. І з баштою перестрілку вести, виглядаючи одним оком з-за рогу незручно. А висунутися більше заважає парочка бойових триногів, які тільки й чекають, щоб я показався в секторі обстрілу. І як цей ребус вирішити? Думай, голова, капелюх куплю…