Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

Повільно дихаю, намагаючись не панікувати.

Вона одразу бере слухавку, вмикає відеозв'язок. І я слідом.

– Ти там як?

Голос звучить схвильовано.

– Як і раніше… У розгубленості.

Вона вмощується на диван.

– Віто, я не можу повірити, що там усе було так жахливо. Як можна взагалі вирости нормальним із таким вихованням? Кошмар. Олексієм Сергєєвим мали займатися психологи із психіатрами, він…

Щось подібне вона сказала мені одразу після того, як дізналася докладніше про методики виховання Олексія Сергєєва.

Я про це теж думала.

Жахливе дитинство.

Виховання, яке не могло пройти безслідно.

Незважаючи на весь біль, якого завдав мені Дамір, я жалію його.

Конкретно зараз.

Щиро жалію і запитую себе…

– Як Дамір міг спілкуватися з ним, працювати на нього після цього?

– Не знаю, люба. Але я тобі так скажу: якщо намагатимешся втримати в голові двадцятирічну історію Сергєєвих, то випустиш з уваги найголовніше – себе.

– Боже, ти маєш рацію.

Я опускаю голову на спинку ліжка і опускаю вії. Перед очима спливає образ чоловіка. Даміра. Передпліччя вкриваються мурашками. Як же я сумую.

– Я хочу зателефонувати Даміру.

– Навіщо? – вигукує Каріна.

– Щоб… Щоб прямо запитати про дитину.

– Ти не думаєш, що це підозріло? – Каріна теж підвищує голос, намагаючись привернути мою увагу. – Якщо ти запитаєш про це, а потім раптово зажадаєш розлучення і зникнеш з радарів…

– Та він навіть думки не допускає, що я могла завагітніти.

Я фиркаю.

І якийсь час між нами панує тривожна тиша.

– Ти як маятник останнім часом, Віталіно. Так не можна. Тільки за сьогоднішній день ти мені кілька разів говорила про різні свої рішення, – заявляє Каріна і різко встає з дивана.

Я бачу, як вона замикає двері. Напевно, Аслан теж удома.

– Різних рішень? – перепитую.

– Так. Уранці ти стверджувала, що не зможеш узяти й поїхати, потім ти передумала, сказала, що заради дитини зробиш усе, але після зустрічі з Тімом ти написала, що Дамір, мовляв, обіцяв йому не підкорятися батькові, маючи на увазі, що Дамір не віддасть дитину, значить, тобі й тікати не треба. Це так?

– Не знаю. Не зовсім…

– Хочеш дізнатися, як я бачу цю ситуацію? – дивиться подруга пильно в камеру. Мені здається, що зараз вона зробить те, за що я її люблю і ненавиджу одночасно, стане безжально чесною. – Дамір погодився грати за правилами Олексія тієї самої миті, як обійняв посаду гендиректора в його компанії.

– Відразу після весілля…

– Так. І відтоді він жодного разу не дав особисто мені підстав думати, що щось змінилося, що Дамір, вибач за вираз, відростив такі яйця, щоб послати свого тиранічного батька на три літери. Окей?

– І що мені робити?

– Ти вже знаєш, – киває Каріна. – Подзвони йому і скажи, що хочеш розлучення. Затягнеш, і взагалі його не отримаєш, якщо хтось із них почне щось підозрювати. Потім сплануй свій від'їзд.

Я злюся. Ірраціонально злюся на них усіх. На Даміра, на Олексія Сергєєва, навіть на Каріну, яка так просто розмірковує про моє життя. Злість накочує на мене великою хвилею, наче змиваючи усі теплі почуття і всю надію.

– Як у тебе все просто, – кидаю я.

– Тобі потрібно осмислити мої слова. Припинити відкидати ідею переїзду. За що тобі тут триматися, якщо на те пішло? – тихо продовжує вона. – Ми з тобою зв'язку не втратимо. Батьки теж зможуть із тобою спілкуватися телефоном…

Я відводжу погляд убік, усвідомлюючи, що від'їзд може стати не найстрашнішим випробуванням. Найстрашніше настане потім – таємниця. Між мною і близькими постане таємна дитина від Даміра. Я виношуватиму її на самоті, народжуватиму на самоті й виховуватиму щонайменше кілька років, навіть не маючи можливості порадитися з мамою. На мене накочуються сльози. Я закриваю обличчя рукою.

– Уяви, що буде, якщо ти не сховаєш малюка, – Каріна сама витирає самотню сльозу, спостерігаючи за мною. – Ти собі не пробачиш. Ніколи не пробачиш

– Я не пробачу, так.

Які б тяготи долі не довелося мені пережити… Я майбутня мати. Я несу відповідальність. І якщо врахувати, яке майбутнє Олексій підготував моїй дитині, то зраду чоловіка можна вважати винятковим шансом позбутися проблем. Набагато складніше було б потім — і юридично, і… по-людськи. Я набираюся сил і трохи посміхаюся Каріні в камеру.

– Ненавиджу дивитися, як ти плачеш… Іди поспи. І завтра подзвониш Даміру.

– Добре, – кажу я. – На добраніч.

Відключаюся і лягаю на ліжко, на подушку, яка все ще пахне пилом і запустінням. Засинаю швидко. Але коли через дев'ять годин повільно розплющую очі, усвідомлюю, що мені цілу ніч снилися жахіття, тортури і чужі діти.