Олена Гуйда - Подружжя мимоволі, Олена Гуйда

РОЗДІЛ 12

Шейлін

– Лієра Хеймар, – вп'явся в мене вивчаючим поглядом Владика, від чого навіть стало трохи незатишно. – Радий вас бачити. Не думав, що ви приймете моє запрошення так швидко. Але не скажу, що мене це не тішить.

У просторій світлій їдальні за широким круглим столом зібралися лише обрані, наближені до Владики небес обличчя. Ті, кого раніше я могла бачити лише здалеку, зараз сиділи зі мною за одним столом і за нудотними усмішками ховали справжній подив, змішаний зі зневагою. Воно й зрозуміло. Молодший помічник з архіву, вчорашня випускниця академії, дочка дракона, відлученого від двору... Що я взагалі тут забула?!

Відчуваючи моє сум'яття, Лайрелін теж поводилася неспокійно. Щоразу шкіру обпалювало хвилями полум'я.

А коли Владика звернувся до мене особисто, невиразно знайома лієра в червоному, що сиділа навпроти, не стримала здивованого вигуку.

– Дякую вам, Володарю, – на знак поваги схилила голову, розправивши при цьому плечі і уткнувшись поглядом у тарілку з недоторканою закускою. Як і казав Раш, за такої пильної уваги шматок у горло зовсім не ліз, – Ваше запрошення – велика честь для нас із чоловіком.

Тайраш на ці слова не відреагував зовсім ніяк. Він так само продовжував свердлити поглядом келих з вином, іноді поглядаючи то на Повелителя, то на Повелительку, що мовчазною статуєю сиділа на чолі столу. Його щось турбувало, але він не розповідав, а питати я не збиралася.

Я взагалі намагалася зайвий раз не дивитись у його бік. Наша остання домовленість ніяк не йшла з голови. І для успішного виконання цього “плану” щодо становлення дракониці, спілкування з Рашем треба було звести до мінімуму. Чим менше ми один з одним розмовляємо, тим менше лаємося. Можна ж жити під одним дахом, проводити всі необхідні маніпуляції мовчки. Дуже хотілося у це вірити.

– Ви вже визначилися, куди вирушите у подорож? – задала дракониця в червоній сукні, вп'явшись у мене чіпким поглядом. За віком не сильно старше моєї мами, і, здається, не дуже і тактовніше. – Говорять, що на березі Едрейського моря зараз жахливі шторми!

– У Сіру пустку вирушимо! – кинув Тайраш, і відразу обвів присутніх палючим поглядом.

Але за кілька хвилин гнітючої тиші, жінка в червоному засміялася:

– У тебе, як завжди, дивний гумор! Не дивно, що твоя дружина тебе цурається!

– На березі Едрейського моря відпочинок дещо нудний, – процідила я крізь натягнуту посмішку, стійко витримуючи повний ворожості погляд. – Але ось подорож незвіданими Сірими землями...

Раш обхопив мою долоню і сухо заговорив:

– Моє подружнє життя вас не повинно турбувати з того часу, як розрив наших заручин з вашою дочкою схвалили жерці, лієро Грір, – зауважив Тайраш.

Грір?! Тож виходить, що ця леді в червоному матір Ейвелін? А мовчазний чоловік поруч із нею – її батько. А сама вона... одна з відкинутих Рашем наречених. Так ось чому її так розлютило моє весілля! Хоча вони з Рашем чудово виглядали б разом. Підхожа парочка!

– Залишімо цю тему! – відразу різко обірвав перепалку, що розгорялася Повелитель. – Думаю, що лієрі Хеймар не варто це слухати. До речі, Шейлін, Тайраш показував вам минулого разу Зал слави? Він зберігає артефакти ще з першої війни з людьми!

– На жаль, минулого разу ми не встигли відвідати таке значуще місце. Але мені дуже хотілося б глянути.

Бажано просто зараз, щоб перестати бути об'єктом загальної уваги.

І ніби читаючи думки Владика підвівся з місця і пройшов до нас, запропонувавши мені руку і зовсім не звертаючи уваги на інших присутніх:

– Лієр Тайраш, ви ж не проти?!

Раш кинув на мене важкий погляд, потім глянув на Владику і зронив:

– Як забажає моя дружина. Їй справді буде цікаво побачити пам'ятки про наших славних предків.

Але тільки радості і доброї волі його голос не виражав зовсім. Боявся, що я виставлю його перед повелителем у поганому світлі? Заплямую його благородне ім’я?

Піднялася зі свого місця, вклавши свою долоню в руку Владики небес. І Лайрелін ледь помітно озвалася всередині на дотик цього могутнього дракона. Я виразно відчула її... інтерес?

У повній тиші Владика повів мене у бік виходу. Всі погляди були спрямовані мені в спину, їх шкірою відчувала. Схоже, Владика зберіг таємницю про пробудження дракониці навіть від дружини та сина.

Перед очима замиготіли вогні, коридори, великі сходи. І ось перед нами відчинилися двері до величезної зали, залитої магічним світлом.

Я завмерла, затамувавши подих. Світло магічних ламп відбивалося в ідеально наполірованому білому мармурі. Величезні вікна закривали магічні віконниці, що пропускали рівно стільки світла, щоб не зіпсувати експонати, представлені тут. Такі самі були й у нас в архіві – у відділі цінних стародавніх книг та артефактів. На мармурових постаментах розмістили зброю, обладунки, книги. Стіни були обвішані картинами із зображеннями страшних баталій.

Владика повільно пройшов углиб зали і я пішла за ним, трохи забарившись. Минувши кілька масштабних картин, Владика зупинився навпроти однієї, написаної просто на стіні зали. Я простежила його поглядом. Рука вмілого майстра передала весь жах бою між двома арміями. Здавалося, я чула крики поранених і вмираючих, рев драконів та полум'я...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍