Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Чую його важке дихання позаду себе і розумію, що Дамір зовсім близько. Вирішую заховатися за широким стовбуром, але, звернувши туди, моя нога ковзає по мокрому листі, і я падаю на холодну землю. 

Ногу наче вогнем обпікає, і цей біль змушує мене зціпити зуби. Тільки цього не вистачало! А що, коли я не зможу бігти далі?

Навколо все затихає і дикий страх накриває з головою. Я вже й не знаю, чи варто тікати. А що, коли Дамір мене не знайде? Як я виберусь звідси, якщо навіть кроку ступити не можу? 

Не знаю, скільки часу минає, можливо, частка секунди, або взагалі вічність, як Дамір опиняється поруч зі мною і сильно хапає за плече. Він важко дихає і, мабуть, готовий відірвати мені голову. І я його розумію… 

Мабуть, не часто йому доводиться бігати по лісу за своїми полонянками.

— Набігалась? – питає холодно. — Вставай! 

— Я не… можу… — схлипую. Адреналін спадає, і я почуваюся повною ідіоткою. Дамір якось надто зітхає, а тоді хапає мене іншою рукою за плече та доволі легко ставить на ноги. 

Тільки от він не враховує того, що стояти, як і ходити, я не можу. Болить страшенно.

— Ой! — схлипую і сама хапаюсь за кам'яні плечі чоловіка. Хвору ногу піднімаю і стою на одній. 

— Що таке? – питає невдоволено. 

— Нога… — шепочу. — Я впала і, мабуть, розтягнула. 

Я впевнена, що у Воронова на язику зараз дуже багато “гарячих” слів для мене. Але він мовчить, а натомість доволі легко піднімає мене на руки. Це дуже несподівано, особливо після того, як я тікала від нього. 

Мені нічого не залишається, як триматись пальчиками за його плечі та слухати важке дихання чоловіка. Ми повертаємось назад, адже моя втеча не відбулася. Я не знаю, що варто говорити й чи взагалі потрібні якісь слова. Моє ставлення до Даміра не змінилося. 

Для нього я просто дівчина, яка може допомогти йому добитись якихось висот. Це якщо вірити словам Віталіка. А для мене він чоловік, який засів глибоко в серці. Мабуть, саме від цих почуттів я і намагалася втекти, тільки нічого не вийшло. 

Ми мовчки повертаємося назад, і, коли Дамір виносить мене з лісу на дорогу, так соромно стає. Погляди всіх охоронців спрямовані на нас, і єдине моє бажання зараз — повернутися у кімнату, яка за останні дні стала моїм домом, і щоб ніхто мене не чіпав. 

Дамір садить мене на заднє сидіння автомобіля, а сам робить те, чого я явно не чекала. Присідає навшпиньки поруч й обережно знімає з мене кросівок, а тоді й шкарпетку. Коли його пальці торкаються гарячої шкіри, я стискаю зуби.

— Боляче? — питає доволі спокійно, піднявши на мене погляд. 

— Так, — шепочу і відчуваю, як горить обличчя. Насправді ж біль не такий сильний, коли я просто сиджу. Значно більше мене бентежать обережні дотики Даміра, які викликають сотні мурах по шкірі. 

— Повертаємось! — Дамір підводиться на ноги та зачиняє двері з мого боку. Бачу, як дає якісь накази своїм людям, а коли сідає поруч зі мною, повітря різко стає дуже мало. Два автомобілі їдуть у бік його дому, а один — у бік міста. 

— Це був дуже ідіотський вчинок, Аліно, — говорить Дамір. Відчуваю на собі його погляд, але поглянути у відповідь не наважуюсь. 

– Я мала спробувати це зробити, — кажу тихо, але впевнено. 

— Хіба ти не розумієш, що тільки поруч зі мною ти в безпеці? — питає сердито. — Всі навколо бажають твоєї смерті! 

— Я в безпеці, тому що потрібна тобі! — випалюю, таки повернувши голову до чоловіка. — Скажи, якщо станеться таке, що я не знадоблюсь тобі більше… Ти відпустиш мене? 

Дамір мовчить доволі довго. Не знаю, скільки минає часу, але це мовчання добряче напружує. Раніше мені здавалося, що йому доволі просто сказати те, що він думає. Це ж Дамір. Але зараз щось явно пішло не так. 

— Ні. Не відпущу, — говорить — і моє серце падає в п’яти. — Але зроблю це не тому, що збираюся тебе вбити. Ти… зачепила мене, дівчинко. Я нікому не дозволю тебе скривдити. 

— Тоді чому дозволив моєму батькові націлити на мене пістолет? — питаю, відклавши його слова про симпатію на потім. 

— Я був значно ближче, ніж ти думаєш. Він не зміг би нічого тобі зробити, — відповідає. — Я мав дізнатися, хто ти насправді, але не вийшло.

— Мені здається, що ти й так здогадуєшся. Хіба ні? — питаю і затамовую подих. 

— Можливо, — киває. — Більше не роби таких дурниць, Аліно. Навколо занадто багато людей, які бажають твоєї смерті, або ж отримати тебе як подарунок. Невже ти думаєш, що у когось іншого тобі буде краще, як зі мною? Ти навіть не уявляєш, наскільки жорстокий цей світ. І я дуже хочу, щоб ти ніколи не дізналася, що приховується всередині нього. 

— Ти хочеш захистити мене від цього? — питаю і не можу відвести погляду від його темних очей. 

— Я вже це роблю, дівчинко, — шепоче і торкається своєю долонею моєї щоки. — Це зовсім не схоже на мене, щоб ти розуміла. Та я готовий захищати тебе. І я робитиму це. 

— Поки я тобі необхідна? — питаю прямо. Дамір хмикає якось неоднозначно і не поспішає відповідати на моє запитання. Натомість доволі обережно накриває мої уста своїми й вперше за час нашого знайомства не пробивається до мого рота, а чекає, коли я сама його впущу. І я роблю це, не задумуючись.