Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 16

Руки тремтять, тому не з першого разу вдається застібнути ґудзик на джинсах. Зверху накидаю чорну кофту з капюшоном, а волосся ховаю під кепку. Знаходжу серед коробок зі взуттям чорні кросівки й, не задумуючись, взуваю їх. 

Якщо доведеться тікати, треба, щоб було зручно. Та спочатку треба покинути територію, а там, за воротами, у мене буде більше шансів на втечу. 

Виглядаю в коридор і полегшено видихаю, коли нікого там не бачу. Дамір ще не повернувся, я не бачила його автомобіля біля будинку. Внизу також тихо, і зараз головне, щоб Спартак мене не засік. Є надія, що він також поїхав кудись. 

Тихо залишаю дім і ховаюсь за однією з колон. Двоє охоронців розмовляють про щось, а тоді розходяться кудись по різні боки будинку. Біля автомобіля нікого немає, тому це мій шанс. 

Не вигадавши нічого кращого, відчиняю задні двері позашляховика і сідаю просто на килимок. Тут мене не побачать, якщо сядуть спереду. 

Не знаю, чи поїде цей автомобіль кудись сьогодні, але лише в ньому я зможу вибратись за ворота. Інакше ніяк.

Не знаю, скільки минає часу, але моє очікування стає нестерпним. Починаю розуміти, що це просто ідіотська ідея. Якщо охорона нікуди сьогодні не поїде, мені доведеться якось вилізти звідси й в будинок повернутися. 

Коли Дамір чи Спартак побачать, що мене немає, вони весь дім догори дном перевернуть, а тоді перевірять автомобілі. І мені дістанеться, навіть не сумніваюсь у цьому.

Мабуть, хтось там, на небі, чує мої молитви, тому що передні двері таки відчиняються, і двоє охоронців сідають у салон. Завмираю, ніби мишка, і навіть дихаю через раз. 

Невже я таки зможу втекти звідси? 

Навіть настрій різко стрибає вгору, і вся ця ситуація не здається такою жахливою. 

— І навіщо нас викликають так пізно? — питає один з охоронців. – Що там такого сталося, що всі на ногах зараз? 

— Шукають того, хто Віталіка прибрав. У Воронова однозначно є припущення, хто це може бути, — відповідає другий.

— Ну, звісно, це ж Воронов. Інколи мені здається, що він все про всіх знає. Впевнений, що після відставки Борисова він стане на його місце. Більше нікому.

– Думаєш? А мені здається, що на це місце мітить не лише він, — заявляє водій. 

— Ну так, це ж така влада. Здуріти можна. Можливо, тому Віталіка і прибрали. Він однозначно хотів підсидіти Борисова, — розмірковує другий. 

У мене в голові все в черговий раз перевертається від слів, які щойно почула. Виходить, Дамір — наступник Борисова… І що це може означати? Як це відіб'ється суто на мені? 

З роздумів виринаю в той момент, коли в одного з охоронців починає дзвонити телефон. Завмираю, ніби вкопана, і навіть рота рукою прикриваю, щоб не видати себе. 

— Слухаю! Так, їдемо. Так, я зрозумів. Добре, Спартаку. 

Розумію, що це Спартак телефонував, і так страшно стає. А що, коли він знає, що я тут зараз? Але як? Його ж не було, коли я в машину ховалася! Може, ця розмова не стосується мене? 

— Що там? – зацікавлено питає другий охоронець, а я затамовую подих. Чекаю, коли інший чоловік відповість, але він мовчить. Вони що там, думками обмінялися, чи як? 

Стає страшно… Їдемо вже хвилин десять, а я уявлення не маю, куди. У салоні темно, за вікнами також. Боюсь піднятись трохи, щоб на дорогу виглянути, помітять ще. 

Серце так сильно гупає об ребра, ніби збирається пробити їх. Ідея втекти вже не здається мені такою хорошою. Відчуття всередині, наче це дорога в один кінець, і чим далі ми їдемо, тим сильнішим воно стає. 

Коли автомобіль починає гальмувати, а тоді взагалі зупиняється, я практично не дихаю. Чекаю, коли чоловіки залишать салон, щоб я могла і собі вибратись на свободу, але вони чомусь нікуди не йдуть. Сидять, наче дві статуї, і чекають не зрозуміло чого. А тоді двері з мого боку різко відчиняються, і я піднімаю погляд на… Даміра!

— Покататись захотіла? — питає нібито стримано, але я відчуваю лють у глибині його голосу. 

— Не чіпай мене! — випалюю злякано. 

— Вилазь! — гиркає. 

Мені нічого не залишається, як зробити це. Ноги добряче затерпли, тому не одразу вдається вилізти на узбіччя дороги. Розгублено озираюсь навколо і розумію, що ми посеред пустинної дороги, а по обидва боки ліс.

Ще два автомобілі стоять позаду того, в якому їхала я, і, швидше за все, Дамір просто перехопив нас.

— Ходімо! Вдома з тобою розберусь! — Воронов намагається схопити мене за руку, але його слова роблять зі мною те, що по-справжньому лякає. 

Я не хочу повертатися з ним назад!

У голові щось перемикається, і я роблю, мабуть, найбільшу дурницю, на яку здатна. Біжу просто у ліс, якомога далі від Даміра і його людей… 

— Не стріляти! — гиркає десь позаду Дамір, але у мене немає часу на те, щоб озиратися назад. 

Швидко біжу по землі й мало зважаю на те, що гілки дряпають шкіру та чіпляються за одяг. Практично нічого не бачу і постійно ухиляюсь від дерев. Серце практично вистрибує з грудей, але зупинитись не маю права. Якщо зроблю це — Дамір мене спіймає. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍