Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

Нострам, — йдеться про досить-таки дріб’язкову справу. Існує група, кліка, компанія людей, на чолі з Володарем замку. Вони поводяться дуже егоїстично стосовно інших чаклунів. Привласнюють собі все найкраще, і тому стають дуже небезпечними для інших чарівників і для звичайних людей. От, наприклад, драконяча кров. Ти знаєш, що застосовувати її заборонено. А проте — я в цьому не сумніваюся — вони самі щодня використовують її та пильно контролюють виходи в інші світи, аби ніхто, окрім них, не зміг її роздобути. Звичайний некромант, такий, як я, може її дістати лише дуже ризикуючи та витрачаючи шалені гроші. А наші екзотичні постачальники наражають себе на велику небезпеку, щоб привезти нам хоч трішечки драконячої крові. Те саме відбувається і з рештою продуктів з інших світів. Тепер я хочу запитати тебе, юний Чанте, чи це справедливо? Звичайно, ні! І я поясню тобі, чому це несправедливо, юний Еріку. Це неправильно, що виходи в інші світи зосереджені у руках якоїсь маленької купки людей. Ми хочемо, щоб вони були відкриті для усіх! От і до тебе прийшла черга, юний Чанте. Найкраща й найлегша дорога, найширша брама до Всесвіту, якщо можна так сказати, розташована у закритому саду на території замку. Думаю, вам заборонили гуляти там…

— Так, — підтвердив Кет. — Нам заборонили.

— І це справедливо, по-твоєму? — запитав містер Нострам. — Володар цього замку розгулює ним щодня й подорожує там, коли йому заманеться! Отож чого я від тебе хочу, юний Чанте, і це є славнозвісним «Планом «Б», щоб ти пішов у той сад рівно о пів на третю пополудні в неділю. Ти можеш пообіцяти мені зробити це?

— Чим це вам допоможе? — запитав Кет.

— Це зруйнує чари, які ці кляті особи наклали на Браму Всесвіту, — сказав містер Нострам.

— Я ніколи не розуміла, — сказала Джанет для переконливості зморщивши лоба, — як Кет може зруйнувати закляття, щойно зайде до саду.

Містер Нострам здавався трохи роздратованим.

— Бо він невинний хлопчик, звісно. Моя люба Ґвендолен, я не раз нагадував тобі про те, що найважливішим у плані «Б» є невинний хлопець. Ти ж розумієш, про що я?

— О, так, розумію, розумію, — поквапно сказала Джанет. — І це має статися цієї неділі о пів на третю пополудні?

— Як і завжди, — сказав містер Нострам, знову всміхаючись. — Це добрий і сильний час. Ти зробиш це для нас, юний Чанте? Чи надаси ти своїй сестрі…своїй сестрі і іншим людям, схожим на неї, свободу…свободу, яка необхідна у прикладній магії?

— Я потраплю в халепу, якщо мене зловлять, — сказав Кет.

— Трохи хлопчачих хитрощів — і ти вже там. І запам’ятай: нічого не бійся, ми про тебе подбаємо, — почав переконувати його містер Нострам.

— Мабуть, я можу спробувати, — сказав Кет. — Але чи зможете ви натомість трохи допомогти мені? Як ви думаєте, ваш брат зможе по-дружньому позичити нам двадцять фунтів?

Ліве око містера Нострама дивилося розсіяно, але приязно. На хвилю, він сфокусував погляд на дальньому куті вітальні.

— Ти матимеш усе, що захочеш, дорогий хлопче. Тільки залізь у той сад, і все, що ти захочеш, буде біля твоїх ніг.

— Завтра мені потрібно перетворитися на блоху, а в понеділок переконати містера Сондерса, що умію чаклувати, — сказав Кет. — Більше мені нічого не треба, крім, звичайно, двадцяти фунтів.

— Геть усе! Усе, що побажаєш! Лише проникни в той сад заради нас, — сказав містер Нострам, ледь стримуючи свої емоції.

Схоже, Кет і Джанет цілком задовольнилися такими обіцянками. Кет кілька разів спробував підвести містера Нострама до якихось конкретних обіцянок, але той, немов зачарований, постійно повторював: «Ти тільки пролізь у той сад». Джанет подивилася на Кета, й вони підвелися, щоб піти геть.

— Давайте ще трішки побазікаємо, — запропонував містер Нострам. — У мене є принаймні дві теми, які мають зацікавити вас.

— Нам ніколи, — рішуче збрехала Джанет. — Ходімо, Кете.

Містер Нострам звик до того, що Ґвендолен була норовлива і рішуча. Він підвівся, провів їх до дверей готелю, наче він королівська особа, й помахав їм вслід рукою.

— Побачимося в неділю, — гукнув він їм навздогін.

— Нічого вам не вдасться, — прошепотіла Джанет.

Схиливши голову вниз так, що крислатий капелюх Ґвендолен затуляв її від містера Нострама, вона тихо мовила, звертаючись до Кета:

— Кете, якщо ти зробиш бодай щось з того, що попросив тебе виконати цей безсовісний чоловік, ти зробиш велику дурницю! Я знаю, він наговорив тобі купу брехень. Чого йому, власне, треба, я ще не зрозуміла, але, будь ласка, не виконуй його прохання.

— Я знаю… — почав було Кет, але в цю мить з лавки, що стояла коло «Білого Оленя», підвівся містер Беслем й пошкандибав за ними назирці.

— Заждіть! — гукнув він, і повітря довкола нього запахло пивом. — Юна леді, юний пане, сподіваюся, ви не забули про те, що я вам сказав, коли ми бачилися з вами востаннє. Не забудьте про середу!

— Не бійтеся. Цю розмову я довго пам’ятатиму, — сказала Джанет. — Вибачте, але ми поспішаємо, містере Беслем.

Вони швидко побігли навпростець через галявину. Єдиною людиною, яка їм трапилася по дорозі до замку, був Віл Саджинс. Він якраз вийшов із чорного ходу хлібної крамниці, і провів їх значущим поглядом.

— Думаю, я повинен зробити те, що хоче Нострам, — сказав Кет.

— Не варто, — заперечила Джанет. — Хоч іншого виходу для нас я не бачу.

— Нам залишилося лише дременути, — сказав Кет.

— Тоді утечімо. Негайно, — погодилася Джанет.

Ні, вони не бігли. Вони швидко йшли край дороги, що вела із села у бік Волверкота (принаймні, так думав Кет). Джанет спробувала заперечити проти поїздки до колишнього дому, мотивуючи, що Волверкот — це перше місце, де їх шукатимуть усі жителі замку. Кет пояснив, що місіс Шарп має добрі зв’язки в Лондоні. Він знав, що вона допоможе їм утекти далі, ні про що не запитуючи. Туга за домом знову заполонила його. Йому дуже бракувало місіс Шарп. Він ішов сільською дорогою, бажаючи опинитися на Ковент-стріт і не чути заперечень Джанет.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказала Джанет. — І я не знаю, куди ще ми можемо піти. А як ми доїдемо до Волверкота? Автостопом?

Кет здивовано глянув на неї. Вона пояснила, що це означає долати відстані на випадковому транспорті, піднявши палець догори, щоб його зупинити.

— Це й справді хороша ідея. Нам не доведеться йти пішки, — погодився Кет.

Дорога, яку вони обрали, виявилася справжньою сільською стежкою: з ямами, поросла дерном, з кущами обабіч неї. Жодних видів транспорту тут не було. Джанет цього не помічала.

— Запам’ятай одне, — сказала вона. — Якщо ми хочемо справді втекти, пообіцяй мені, що ти не згадуватимеш ім’я ти Знаєш Кого.

Здається, Кет її знову не зрозумів.

— Я говорю про чоловіка, якого містер Нострам уперто називав Ця Особа й Володар Замку. Ти знаєш, про кого він говорив.

— Он що! — сказав Кет. — Ти маєш на увазі Кресто…

— Замовкни! — скрикнула Джанет. — Я його маю на увазі, і ти не повинен вимовляти його ім’я. Він чаклун, і приходить тоді, коли його кличуть, йолопе! Ти тільки згадай, який жах охоплював містера Нострама щоразу, коли треба було його назвати.

Кет замислився над цим. Він надто тужив