Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

за домівкою, але й погоджуватися з нею також не хотів. Зрештою, вона насправді не була його сестрою. Хоча й містер Нострам йому збрехав. Ґвендолен ніколи не казала, що Крестомансі чаклун. Вона, безперечно, ніколи не насмілилася б на свої витівки, якби вважала його чаклуном.

— Я не вірю тобі, — сказав він.

— Гаразд. Не вір, — відповіла Джанет. — Тільки не називай його ім’я.

— Добре, — сказав Кет. — Сподіваюся, я більше ніколи з ним не побачуся.

Стежка ставала ширшою, що далі вони йшли. Був погідний, сонячний день. Уже дозріли горіхи, а обабіч дороги темніли спілими ягодами велетенські кущі чорниць. Перш ніж вони пройшли наступні півмилі, Кет виявив, що його почуття кардинально змінилися. Він почував себе вільним. Усі його турботи залишилися позаду. Він і Джанет зривали достиглі горіхи, й весело сміялися, розколюючи їх. Дівчина одягла свій крислатий капелюх, проте знову й знову повторювала Кетові, що ненавидить капелюхи з такими крисами. Згодом все-таки його зняла і назбирала туди ягід. Вони сміялися, коли сік просочувався крізь нього і капав на сукню Джанет.

— Я думаю втікати — то цікаво, — сказав Кет.

— Зачекай, от заночуємо ми в клуні, що кишить пацюками, — сказала Джанет. — Писк і шарудіння. Вампіри й домовики цього світу. О, поглянь! Нас доганяє автомобіль! Підійми великого пальця… ні, помахай рукою. Вони, либонь, не розуміють, що означає піднятий великий палець.

Втікачі відчайдушно замахали руками до великого чорного автомобіля, який пихкав і підстрибував на борознах, наближаючись до них. Вони дуже зраділи, коли машина зупинилася біля них. А вже наступної миті у них був шок. Шибка в вікні авто опустилася, і з автомобіля вистромила голову Джулія. Вона була бліда й збуджена.

— О, будь ласка, повертайтеся! — сказала вона. — Я знаю, що ви втекли через мене, вибачте мені, будь ласка! Повірте, я більше ніколи так не робитиму!

Голова Роджера висунулася із сусіднього вікна.

— Я її попереджав, що ви дременете геть, а вона не вірила. Будь ласка, повертайтеся.

Насамкінець, відчинилися дверцята водія. Міллі підійшла до дітей, обминувши довгий капот автомобіля. Сьогодні вона виглядала ще скромніше, ніж звичайно: закасані штани, щоб було зручно кермувати, на ногах високі черевики, а на голові — старий капелюх. Вона була збуджена не менше, ніж Джулія. Підійшовши до Джанет і Кета, обхопила кожного з них рукою, і її обійми були такими міцними та вдячними, що Кет мало не впав.

— Мої любі бідолашні діти! Коли ви знову відчуєте себе нещасними, негайно приходьте до мене й розповідайте про все. І треба ж, щоб таке сталося саме з вами. Я так боялася, що ви потрапили у справжню халепу, але Джулія зізналася мені, що то вона в усьому винна. Я дуже розгнівалася. Одна дівчина якось улаштувала мені таку ж тарапату, і я почувала себе жалюгідною. А тепер, благаю вас, повертайтеся назад. Я подбала про те, щоб у замку на вас чекав сюрприз.

Кету і Джанет не залишалося нічого іншого, як залізти на заднє сидіння автомобіля й дозволити відвезти себе назад до замку. Настрій у них був препаскудний. А Кета ще й знудило, коли Міллі дала задній хід, щоб розвернути авто. Запах чорниць з капелюха Джанет ще більше погіршував його стан. Зате Міллі, Роджер і Джулія відчули велику полегкість, знайшовши втікачів. Вони весело базікали усю дорогу назад. Попри свою нудоту, Кет відчув, що всі раділи тому, що знайшли їх ще до того, як про зникнення дізнався Крестомансі. Проте ані Кет, ані Джанет цьому не зраділи. Через п’ять хвилин автомобіль зашарудів колесами по гравію алеї парку і зупинився перед головним входом у замок. Дворецький відчинив їм двері. «Достоту так, як хотіла цього Ґвендолен», — знову засумував Кет. Дворецький церемонно взяв капелюх Джанет, з якого тік чорничний сік.

— Я простежу, щоб його віднесли до кухаря, — сказав він.

Міллі запевнила Джанет, що її сукня виглядає цілком пристойно і повела їх до маленької вітальні.

— Чому вона маленька? Тому що її площа всього сімдесят квадратних футів, — пояснила вона. — Заходьте. Чай уже на столі.

Вони увійшли до тієї вітальні. Посередині великої квадратної кімнати, нервуючи, намагалася вмоститися на краєчку позолоченого стільця тендітна худорлява жінка в чорному одязі. Вона підстрибнула й рвучко обернулася, щойно відчинилися двері. Кет й забув, що його нудить.

— Місіс Шарп! — вигукнув він і підбіг обійняти її.

Попри свою нервозність, в очах місіс Шарп заіскріла радість. — Нарешті я бачу тебе, мій Кете! Ану ж, дай мені подивитись на тебе, й ти також, Ґвендолен, підійди до мене, любове моя. Слово честі, тобі дозволяють гратися у пристойному одязі. А ти потовстішав, Кете. А ти, Ґвендолен, стала тендітнішою. Але так буває, мої любі, повірте мені! А погляньте-но, яке чаювання на нас чекає!

Це був чудовий чай, кращий навіть, аніж той, який вони пили тоді на галявині. Місіс Шарп, відома своєю жадібністю, поквапилася сісти за стіл, щоб наїстися від пуза й добре побазікати.

— Ми приїхали сюди вчора, поїздом, містер Нострам і я. Щойно я отримала твою поштівку, Кете, одразу вирішила вас провідати. Мені потрібно було побачити вас і переконатися, що вам тут подобається. Вони зустріли мене, як королеву. Але щось мені тут незатишно. Скажи мені, люба Ґвендолен, тебе нічого не турбує?

— А що вас турбує? — обережно запитала Джанет.

— Я дуже нервую, — сказала місіс Шарп. — Я почуваю себе геть слабкою, і від страху мені хочеться стрибати, як перелякане кошеня. Мені здається, що я стаю схожа на тебе, Кете. Тут так спокійно. Я намагаюся уявити собі, як тут було раніше, ще до того, як ви оселилися, — а ви живете тут уже давно, мої любі, — й нарешті до мене дійшло. Це атмосфера чарів, ось що це таке, надзвичайно сильна й спрямована проти нас, відьом. Я сказала собі: «Цей замок не любить відьом, ось що тут не так!», і мені стало шкода тебе, Ґвендолен. Вмов його послати тебе до якоїсь школи. Там ти почуватимешся щасливішою.

Вона базікала й базікала без упину. Раділа, що зустрілася з ними обома, й з гордістю та любов’ю дивилася на Кета. Хлопець здогадався, що вона переконала себе, що це її заслуга, бо вона виховувала його з пелюшок. Зрештою, місіс Шарп справді знала його від народження.

— Розкажи нам про Ковент-стріт, — сказав він із тугою в голосі.

— Щойно збиралася розповідати. — сказала місіс Шарп. — Ти пам’ятаєш міс Ларкінс? Дівчину з поганим характером й рудим волоссям, яка пророкувала долю? Я завжди була про неї невисокої думки. Але знайшовся хтось, хто захоплювався нею. Один із вдячних клієнтів подарував їй Салон на Бонд-стріт. Салон на Ковент-стріт уже не її рівень… Як щастить декому! Але ось й у моє віконечко зазирнуло сонечко. Я розповіла тобі про це у своєму листі — правда ж, розповіла, Кете? — про те, як мені дали п’ять фунтів за того старого кота, у якого ти перетворила скрипку нашого Кета, Ґвендолен. Його купив кумедний маленький чоловічок. Поки ми намагалися зловити старого кота, — ти ж знаєш: він ніколи не підходив, коли його кликали, — цей чоловічок був поруч зі мною, розповідав мені все про біржі, акції, вкладення капіталу та інші подібні речі. Тобто, про речі, яких я ніколи не могла