Джордж Сондерс - Лінкольн у бардо

посміхався, ніби пробуючи втертися у довіру до своїх поневолювачів, і знай перераховував усі ті добрі діла, що їх здійснив у Пенсильванії, та всіх тих добрих людей, особливо з околиць Вілкс-Барра, які точно замовили б за нього слово (якщо тільки є можливість їх прикликати), і не змовкав навіть тоді, коли його вже вхопили й силоміць тягнули до столу для свіжування кілька підручних істот — усуціль, либонь, вогненних (принаймні після їхнього палючого доторку костюм для похорону спалахнув на ньому, мов свічка, і тут-таки згорів ущент); допіру тоді він відчув такий біль, що не міг уже ні пручатися, ні взагалі ворушитися, зумів лише зиркнути у мій бік, і його сповнені жахом очі на коротку мить зустрілися з моїми.

Діамантові двері захлопнулися.

Тепер була моя черга.

Як ти жив? спитала істота праворуч.

Отак зблизька здавалася подібною на містера Пріндла з моєї старої школи, який так самісінько по-садистськи стискав свої тонкі губи, коли брався нас шмагати.

Правду кажи, попередила інша пропитим голосом мого дядька Джина (він завжди поводився зі мною геть кепсько, а якось, нажлуктившись, скинув мене зі сходів зерносховища), і вони, кожна зі свого боку, гупнули своїми головами в мою.

Я намагався впустити їх туди якомога повніше, нічого не затримував і не приховував, звітував про своє життя так правдиво, як тільки міг.

Та відсахнулися вони ще поспішніше, ніж попереднього разу, а їхні дрібніші копії вже притягли звідкись ще більші горщики із сірого каменю, у які мої жовтоногі судді й почали судомно блювати.

Я глянув на представника Христа.

Він не підводив очей.

Можна підтвердити? спитала істота ліворуч. Справа принесли дзеркало з фекаліями. Зліва — терези.

Швидка перевірка, сказав представник Христа.

Я розвернувся і побіг.

Ніхто не кинувся за мною навздогін. Не знаю, чому. Перехопити мене було легко. Авжеж, зовсім легко! Я біг, а повз вуха мені хльоскали вогняні батоги; вони начебто щось шепотіли, і я розібрав такі слова:

Нікому про це не розповідай.

А то ще й не такого зазнаєш, коли повернешся.

(Коли повернуся? повторював подумки я, і в серце мені встромилася скалка страху, яка стримить там ще й досі.)

Я біг днями, тижнями, місяцями, піднімався вгору тією самою стежиною, аж доки якось увечері, спинившись трохи перепочити, заснув і прокинувся… тут.

Знову тут.

І був за це вдячний, надзвичайно, глибоко вдячний.

Відтоді я тут і, як мені звеліли, нікому не розповідаю про те, що зі мною було.

Який у цьому сенс? Для будь-кого з нас, тих, хто перебуває тут, змінювати бодай щось уже надто пізно. Усе вже зроблено. Ми — лише тіні, нематеріальні тіні, а позаяк присуд пов’язаний із тим, що ми робили (або не робили) у тому попередньому, матеріальному царстві, виправити щось ми не зуміємо вже ніколи. Нашу працю там завершено; нам залишається тільки чекати розплати.

Я довго й тяжко думав, чим міг заслужити на таку страшну кару.

Не знаю.

Я не вбивав, не крав, не зловживав, не обманював, завжди намагався бути милосердним та справедливим, вірив у Бога і докладав усіх зусиль, щоб за будь-яких обставин жити у якомога повнішій згоді з Його волею.

І все ж заробив собі вічне прокляття.

Можливо, причина тут у тому, що іноді я таки сумнівався? Чи в хоті, що часом мене проймала? Чи в гордині, яка підбивала тій хоті опиратися? Чи у нерішучості, яку я виявляв, коли тій хоті не поступався? Чи у тому, що я марнував життя, частенько діючи напоказ, про людське око? Чи у якомусь недогляді, прогалині або хибі у сімейних справах? Чи в зухвальстві (достоту безмежному!), що спонукало мене вірити, ніби, живучи ще там (в межах свого тіла та розуму), я можу уявляти собі, що відбуватиметься тут? Чи у якомусь гріхові, настільки для мене незбагненному, що я не усвідомлюю його ще й досі, а отже, готовий скоїти знову?

Не знаю.

Багато разів мене проймала спокуса розбовкати правду Бевінсові й Воллмену. Вас очікує страшне судилище, так і кортіло мені їм сказати. Залишаючись тут, ви тільки тягнете час. Ви мертві і до тієї попередньої місцини не повернетеся ніколи. Невже на світанні, коли вам доводиться хоч-не-хоч повертатися до своїх тіл, ви ніколи не помічали, в якому жахливому вони стані? Невже ви справді вірите, що ці огидні останки можуть ще знову вас кудись перенести? Щобільше (сказав би я, якби можна було), вам не дозволять баритися тут вічно. Нікому з нас не дозволять. Ми повстали супроти волі нашого Господа, й у належний час наш опір неминуче буде зламано, й ми будемо змушені піти.

Проте, як мені й звелено, я мовчав.

І це чи не найважча з усіх моїх мук: не мати змоги сказати правду. Говорити я можу, та тільки не про те, у чому вся суть. Для Бевінса з Воллменом я — зарозумілий чванько-задавака, буркотливий старий зануда, і коли я щось їм раджу, вони лиш очі закочують, але насправді нічогісінько не знають і навіть не здогадуються, яким гірким та переконливим досвідом ті мої поради підкріплені.

Тож так я й ховаюся тут, щулюся і маруджуся, й ні на секунду не забуваю (як же моторошно від цього на душі!), що хоч мені й невтямки, якого гріха я припустився, та підсумок залишається незмінний, він такий самий, як і того страшного дня. Я відтоді не зробив нічого, щоб хоч трохи його виправити. Адже тут, у цьому місці, нічого й не можна зробити; хай що ми тут робимо, жодного значення це вже не має.

Жах.

Просто жах та й годі.

Чи може таке бути, що хтось інший мав досвід, відмінний від мого? І потрапив до якогось зовсім іншого місця? Де все було цілковито інакше? Тобто чи може таке бути, що все побачене і пережите у той страшний день — то лише гра моєї уяви, плід моїх переконань та сподівань, наслідок моїх потаємних страхів?

Ні.

Усе там було справжнє.

Таке ж справжнє, як оці дерева, що гойдають гілками у мене над головою; справжнє, як усипана світлим гравієм доріжка он там унизу; справжнє, як оцей знесилений хлопчак, що вже ледь дихає, бо ніби потрапив у цупку павутину і тепер лежить долі просто в мене під ногами, а груди йому, мов бранцеві диких індіанців, перетягують міцні зелені мотузки (він став жертвою моєї недбалості, бо заглибившись у спогади про описані вище події, я вже давно припинив працювати заради його порятунку); справжнє, як Воллмен із Бевінсом, що квапливо піднімаються онде посковзом стежиною: такими щасливими я ще зроду їх