Джордж Сондерс - Лінкольн у бардо

бачити за життя; зведена вона була з діамантових дощок та клинів, що вигадливо перетиналися між собою й ряхтіли цілою палітрою барв, які змінювалися миттєво, із кожнісінькою, нехай навіть щонайменшою зміною у сонячному світлі, що лилося згори.

Пліч-о-пліч ми підходили щораз ближче й ближче. Навколо зібрався натовп, який провадив нас уперед. Обабіч дверей стояла почесна варта, і вартові стрічали нас сяйливими усмішками.

Двері розчахнулися навстіж.

Всередині, за просторим обширом діамантової підлоги, стояв один-єдиний стіл, за яким сидів чоловік; я знав, що то князь — не сам Христос, але Його безпосередній представник. Приміщення нагадало мені склад Гартлі, куди я потрапив колись іще хлопчаком: велетенський відкритий простір з височенною стелею, якийсь грізний і зловісний, а ще зловіснішим робила його присутність владного чоловіка (тоді, у дитинстві — самого Гартлі, сьогодні ж — того представника Христа), який сидів поблизу джерела тепла і світла (тоді — каміна, тепер — топаза із зазубреними краями, що горів ізсередини на підставці зі щирого золота).

Ми зрозуміли, що підходити маємо у тому самому порядку, в якому сюди прийшли.

Тож першим пішов наш рудобородий приятель; вигляд у тому купальному костюмі мав достоту потішний.

Тут-таки обабіч нього з’явилися і надалі крок у крок супроводжували до самого столу дві прегарні зовні істоти: високі й тонкостанні, осяйні, з ногами, що променіли яскравим сонячно-жовтим світлом.

Як ти жив? спитала одна.

Правду кажи, мовила інша, і на цих словах вони легенько (кожна зі свого боку) торкнулися головами до його голови.

Те, що відкрилося їм усередині, викликало у них широкі, вдоволені усмішки.

Можна підтвердити? поспитала та, що йшла праворуч.

Звісно, відповів наш рудобородий приятель. Сподіваюся, з цим проблем не буде.

Жовтонога істота праворуч проспівала одну-єдину радісну ноту, і кілька менших, схожих на неї як дві краплі води істот витанцювали (це слово вживаю тут тільки для того, щоб наголосити, з якою надзвичайною грацією вони рухалися) у залу з великим дзеркалом, інкрустованим по краях коштовним камінням.

Жовтонога істота ліворуч проспівала свою радісну ноту — і тут-таки з’явилося кілька менших істот, подібних на неї як викапані; просуваючись уперед перевертом, за допомогою низки неймовірно вправних гімнастичних рухів (щось вишуканіше навряд чи можна собі й уявити), вони принесли терези.

Швидка перевірка, сказав представник Христа зі свого місця за діамантовим столом.

Істота праворуч піднесла дзеркало перед рудобородим, а істота ліворуч сягнула рукою просто йому в груди, спритним і навіть дещо вибачливим рухом вийняла звідти серце і поклала його на терези.

Істота праворуч подивилася у дзеркало. Істота ліворуч подивилася на терези.

Чудово, мовив представник Христа.

Ми надзвичайно за тебе раді, озвалася істота праворуч, і мені просто бракує слів, аби належним чином описати той радісний гамір, що донісся тієї миті з усіх кінців неозорого царства, яке, наскільки я вже тоді зрозумів, розляглося ген-ген навсібіч довкола того палацу.

Діамантові стулки велетенських дверей у дальньому кінці зали розчинилися; за ними була інша, ще просторіша зала.

Там, побачив я, стояло шатро з найтоншого білого шовку (хоч описувати те шатро такими словами — значить його паплюжити, бо то був не земний шовк, а якийсь вищий, досконаліший різновид цієї тканини; порівняно з ним наш шовк — лише кумедна імітація), де ось-ось мала розпочатися пишна учта, а на підвищенні сидів сам господар, величний цар, і біля нього стояло порожнє крісло (таке велике, оббите начебто золотом, от лише золото те було зіткане зі світла, й кожнісінька часточка того світла випромінювала радість і радістю звучала), і призначалося те крісло, зрозумів я, для нашого рудобородого приятеля.

Тим царем на підвищенні був Христос; зрештою, тепер я бачив, що й князем, чи то пак представником, який сидів за діамантовим столом, теж був Христос — під чужою личиною чи у вторинній еманації.

Пояснити це я не в змозі.

Характерною своєю гойдливою ходою рудобородий пройшов крізь діамантові двері, і вони зачинилися за ним.

Я прожив на землі сливе вісімдесят літ, але зроду не відчував ще більшого чи гіркішого контрасту між радістю (тією радістю, яка пройняла мене від одного погляду на те величне шатро, навіть здалека) і сумом (я ж був не там, а навіть кількасекундне перебування поза ним здавалося тієї хвилини достоту моторошною вічністю).

Я заплакав, мій приятель-пенсильванець у костюмі для похорону — також.

Втім, його сльози принаймні скрашувало передчуття: він був наступним, тож розлука з тим місцем мала бути для нього значно коротшою.

Він ступив уперед.

Як ти жив? спитала істота праворуч.

Правду кажи, мовила інша, і вони легенько, кожна зі свого боку, торкнулися головами до його голови.

А тоді відсахнулися, метнулися до двох великих горщиків із сірого каменю, що стояли обабіч у тій просторій залі, і виблювали в них однаковими струменями яскраво забарвленої рідини.

Їхні дрібніші копії кинулися по рушники, якими вони потім витерли собі роти.

Можна підтвердити? озвалася істота праворуч.

Заждіть, що ви там побачили? спитав він. Невже якісь…

Та було вже надто пізно.

Істота праворуч проспівала одну-єдину зловісну ноту, і кілька менших створінь, схожих на неї, але покалічених і з перекривленими обличчями, принесли дзеркало, інкрустоване фекаліями. Істота ліворуч проспівала свою (безрадісну і проразливу) ноту — й одразу кілька дрібніших її копій, перекидьки просуваючись уперед за допомогою низки гімнастичних, але якихось незграбних, ба навіть судомних рухів, принесли терези.

Швидка перевірка, різко кинув князь Христа.

Можливо, я не зовсім правильно зрозумів вказівки, сказав чоловік у призначеному для похорону костюмі. Якби мені дозволили…

Істота праворуч піднесла перед ним дзеркало, а істота ліворуч спритним і агресивним рухом сягнула йому у груди і вийняла та поклала на терези серце.

Лихо та й годі, мовив представник Христа.

Й усім царством розійшовся сумовитий гул осуду та ганьби.

Розчахнулися діамантові двері.

І я аж закліпав очима, бо не йняв віри, що за такий короткий час усе там могло так разюче змінитися. Шатро було вже не з шовку, а з плоті (поплямленої і рожевої від пролитої крові); учта була вже зовсім не святкова: на довгих столах усередині лежали численні людські тіла на різних стадіях свіжування; господарем був уже не цар, не Христос, а якийсь звір із закривавленими руками та довгими іклами, вбраний у сірчано-жовтий балахон, обліплений шматками людських нутрощів. Ще там було троє жінок і згорблений старий, обмотані, наче мотузками, своїми ж таки кишками (жахіття!), та найстрашніше було чути, як вони аж завищали на радощах, коли мого приятеля у костюмі для похорону потягнули до них, а той бідолаха й далі