Стівен Кінг - Якщо кров тече

нащо Бог створив світ. Пізніше він забуде ім’я дружини. Що він пам’ятатиме — іноді — це те, як зупинився, впустив на землю портфель і почав рухати стегнами під барабанний ритм, і подумає, що Бог створив світ для цього. Тільки для цього.

Дія перша: Я вміщаю множини

1

Чак з нетерпінням чекав, коли в нього з’явиться мала сестричка. Мати пообіцяла, що він зможе її тримати на руках, якщо буде дуже обережний. Звісно, він і батьків теж дуже хотів мати, але крижана ділянка дороги на естакаді на шосе I-95 поклала край цим бажанням. Набагато пізніше, вже в коледжі, він казатиме дівчині, що на світі нароблено хтозна-скільки книжок, фільмів і телепередач, в яких батьки головного героя гинуть в автокатастрофі, але він єдиний з відомих йому людей, з ким це сталося насправді.

Дівчина обдумала це, а тоді оголосила вердикт:

— Я впевнена, що таке трапляється постійно, хоча батьків можуть забирати й пожежі, торнадо, урагани, землетруси і лавини під час відпусток на лижних курортах. І це лиш кілька можливостей. І чому ти думаєш, що ти головний герой у будь-чому, крім власних думок?

Вона була поеткою і нігілісткою. Їхні стосунки протрималися лиш один семестр.

Чака не було в машині, коли та полетіла з естакади догори колесами, тому що батьки поїхали повечеряти вдвох, а з ним сиділи дідусь і бабуся, котрих він на той час іще кликав «зейді» й «баббі» (це закінчилося класі в третьому, коли інші діти посміялися з нього, і він перейшов до більш поширених «бабусі» й «дідуся»). Елбі й Сара Кранци жили десь за кілометр від них, і було природно, що вони й ростили його після аварії, коли він став тим, кого, як він вважав, називають сіро­тою. Йому було сім років.

Десь рік або й півтора то була оселя чистого смутку. Кранци не тільки втратили сина і невістку, але також й онучку, котра мала народитися всього через три місяці. Ім’я вже було обране: Аліса. Коли Чак сказав, що воно нагадує йому дощ, мати одночасно засміялась і заплакала.

Він ніколи цього не забув.

Звісно, він знав і материних батьків, щоліта їх наві­дував, але вони були йому майже чужі. Вони багато телефонували після того, як він став сіротою — дзвінки на тему «як життя, як школа», — а ще він продов­жував навідувати їх улітку, коли Сара (баббі, бабуся) возила його на літаку. Але материні батьки залишилися чужинцями, що жили в далекій Омасі. Вони надсилали йому подарунки на день народження й на Різдво (останнє особливо тішило, бо бабуся з дідусем Різдво «не відзначали»), але в іншому він продовжував вважати їх зовнішнім колом, як учителів, що залишалися позаду, коли він переходив у старший клас.

Чак почав скидати метафоричне жалобне вбрання першим, природно потягнувши й дідуся з бабусею (старих, але не давніх) з глибини їхнього горя. Настав час, коли Чакові сповнилося десять, і вони повезли хлопця до «Диснейворлду». У них були суміжні номери в готелі «Лебідь», двері між кімнатами вночі лишали відчиненими, і Чак лиш раз почув, як бабуся плаче. Здебільшого ж вони розважалися.

Вони привезли частку цих приємних почуттів із собою додому. Чак іноді чув, як бабуся мугикає в кухні або підспівує пісням на радіо. Після аварії вони часто замовляли їжу з собою (а сміттєві контейнери повнилися дідусевими пляшками з-під «Бадвайзера»), але в рік після «Диснейворлду» бабуся знову почала готувати. Хороша їжа додала ваги колись худорлявому хлопцеві.

На кухні їй подобалося слухати рок-н-рол — музику, котру Чак радше вважав би надто молодою для неї, але котра їй явно подобалася. Якщо Чак заходив на кухню в пошуках печива або, може, сподівався насипати собі коричневого цукру на скибку хліба, бабуся завжди була схильна простягнути до нього руки й почати клацати пальцями.

— Потанцюй зі мною, Генрі, — казала тоді вона.

Його звали Чак, а не Генрі, але він зазвичай не відмовлявся. Вона навчила його джитербаґового кроку й кількох гібридних рухів. Казала, що є ще й багато інших, але спина в неї вже надто рипуча, щоб на них наважуватися.

— Але я можу тобі показати, — сказала вона й однієї суботи принесла з «Блокбастера» стосик прокатних відео­касет.

Серед них були «Час свінгу» з Фредом Астером і Джинджер Роджерс, «Вестсайдська історія» й улюблене кіно Чака — «Співи під дощем», де Джин Келлі танцював з ліхтарем.

— Ти міг би навчитися цих рухів, — сказала вона. — У тебе природний дар, малий.

Якось вони пили чай з льодом після особливо енергійного підходу до пісні «Higher and Higher» Джекі Вілсона, і Чак спитав її, якою вона була в старшій школі.

— Я була куситою, — сказала вона. — Але не кажи зейді, що я так сказала. Він у нас старорежимний.

Чак не розповів.

І він ніколи не ходив до купола на даху.

Тоді ще ні.

Звісно, він питав про нього не раз. Що там, що вид­но з високого вікна, чому кімната в куполі замкнена. Бабуся казала, що там підлога ненадійна і крізь неї можна провалитися. Дідусь казав те саме: що там нічого немає через гнилу підлогу, а видно з тих вікон тільки торговельний центр, велике діло. Він казав так аж до одного вечора саме перед Чаковим одина­дцятим днем народження, коли видав принаймні частину правди.

2

Усі знають, що випивка не допомагає тримати таємниці, а після смерті сина, невістки й майбутньої онучки (Аліса, звучить як дощ) Елбі Кранц пив чимало. Йому краще було купити частку акцій «Ангойзер-Буш» — ось як багато він пив. Він міг дозволити собі це, бо вже вийшов на пенсію, був комфортно забезпечений і дуже пригнічений.

Після подорожі до «Диснейворлду» його пиття вщухло до келиха вина або склянки пива за бейсболом. Здебільшого. Коли-не-коли — спочатку раз на місяць, далі раз на кілька місяців — дідусь ослабляв комір. Завжди вдома, ніколи не роблячи галасу. Наступного дня він рухався повільно і мало їв до обіду, а тоді повертався до норми.

Одного вечора, коли Елбі дивився, як «Янкі» втоптують його «Ред Сокс» у глину, і вже добряче розібрав другу пачку «Бада» на шість бляшанок, Чак знову завів розмову про купол. Здебільшого просто аби про щось поговорити. «Сокс» відставали на дев’ять очок, тож гра не дуже тримала його увагу.

— Б’юсь об заклад, звідти видно й далі за «Вестфорд-Мол», — сказав Чак.

Дідусь подумав трохи, а тоді заглушив звук пультом, урвавши рекламу «місяця знижок» від «Форда» (дідусь казав, що «Форд» значить «Фактично Обов’язковий Ремонт Двигуна»).

— Якщо підеш туди, то можеш побачити набагато більше, ніж хотів би, — сказав він. — Ось чому там замкнено, хлопчику.

Чак відчув, як легенький і не зовсім неприємний холодок пробіг спиною, і в його думки негайно вскочили Скубі-Ду з друзями, котрі ганялися за різними страхіттями на фургоні «Таємниця». Він хотів спитати дідуся, що той має на увазі, але його доросла частина — ще не зовсім присутня в десять років, але котра вже почала зрідка подавати голос — підказала мовчати. Мовчати й чекати.

— Ти знаєш, у якому стилі споруджено цей будинок, Чакі?

— У вікторіанському, — сказав Чак.

— Саме так, і то