Стівен Кінг - Якщо кров тече

не в псевдовікторіанському. Його збудували в 1885 році й відтоді кілька разів перероб­ляли, але купол на даху був від самого початку. Ми з твоєю баббі купили його, коли поперла наша взуттєва справа, і він дістався нам за казкову ціну. Ми прожили тут від 1971 року, і за цей час я не був у тому клятому куполі й п’яти разів.

— Тому що підлога гнила? — спитав Чак із чарівною, як він сподівався, невинністю.

— Тому що там повно привидів, — сказав дідусь.

І Чак знову відчув той холодок. Цього разу вже не такий приємний. Хоча дідусь міг і жартувати. Цими днями він іноді справді жартував. Для нього жарти були тим самим, чим для бабусі — танці. Він перехилив банку пива. Відригнув. Його очі були червоні.

— Привидів прийдешнього Різдва. Пам’ятаєш цю історію, Чакі?

Чак пам’ятав. Вони дивилися «Різдвяну пісню» що­ро­ку в переддень Різдва, хай і не «відзначали» саме Різдво нічим іншим, але це не значило, що він зрозумів дідуся.

— З малим Джеффері то сталося дуже швидко, — сказав дідусь. Він дивився на телевізор. Чакові здавалося, що дідусь не бачив його по-справжньому. — А те, що трапилося з Генрі Пітерсоном… тут минуло більше часу. Чотири або й п’ять років. На той час я вже майже забув, що там бачив. — Він тицьнув пальцем у стелю. — Я сказав після того, що ніколи більше туди не піду, і шкодую, що сталося інакше. Через Сару — твою баббі — і хліб. Очікування, Чакі — ось що найважче. Сам зрозумієш, коли…

На кухні відчинилися двері. То була бабуся, що повернулася від місіс Стенлі, сусідки через дорогу. Бабуся носила їй курячий бульйон, бо місіс Стенлі була заслабла. Принаймні бабуся так сказала, але навіть ще не одинадцятирічний Чак добре розумів, що була й інша причина. Місіс Стенлі знала всі сусідські чутки («Ох і єнта балакуча», — казав про неї дідусь) і завжди була рада поділитися. Бабуся переказувала всі новини дідусеві, зазвичай спровадивши Чака з кімнати. Але це не значило, що з іншої кімнати нічого не було чутно.

— Хто такий Генрі Пітерсон, дідусю? — спитав Чак.

Але дідусь почув, що дружина повернулася. Він вирівнявся в кріслі й відставив убік банку «Бада».

— Ти диви! — скрикнув він, стерпно зімітувавши тверезість (що, звісно, не обмануло бабусю). — «Сокс» поставали на всі бази!

3

У першій половині восьмого інінгу бабуся послала дідуся до «ҐоуМарту у Зоні» в кінці вулиці, щоб купити молока для Чакових пластівців уранці.

— І навіть не думай брати машину. Пройдися, вивітриться трохи.

Дідусь не сперечався. Він рідко брався сперечатися з бабусею, а коли й намагався, то виходило для нього не дуже добре. Коли він пішов, бабуся — баббі — сіла коло Чака на диван і обійняла рукою. Чак зручно примостив голову на підкладене плече.

— Про яких то він патякав привидів? Про тих, що в куполі?

— Ем, так.

Брехати не було сенсу — бабуся таке нараз упі­знавала.

— А вони там є? Ти їх бачила?

Бабуся пирхнула.

— А ти як думаєш, гентелю? — Пізніше Чак усвідомить, що то не була відповідь. — Я б не дуже дослухалася до зейді. Він людина добра, але іноді п’є трохи більше, ніж треба. А тоді сідає на улюблених конячок. Ти ж знаєш, про що я кажу.

Чак знав. Ніксона треба посадити; фейґелі захоп­люють американську культуру й перефарбовують у рожеве; конкурс «Міс Америка» (який дуже подобався бабусі) є в суті своїй виставкою-ярмарком м’яса. Але до цього вечора він ніколи не говорив нічого про привидів у куполі. Принаймні Чакові.

— Баббі, а що то був за малий у родини Джеффері?

Вона зітхнула.

— То дуже сумна штука, хлоп-Чаку мій. — Це був її маленький жарт. — Він жив за квартал звідси, і його збив на смерть п’яний водій, коли він вибіг на дорогу за м’ячиком. Це сталося вже давно. Якщо дідусь сказав, що побачив це раніше, ніж воно сталося, то він помиляється. Або вигадує, як свої жарти.

Бабуся знала, коли Чак казав неправду, а того вечора Чак дізнався, що ця здатність працює в обидва боки. Її видало те, як вона перестала дивитися на нього й відвела очі до телевізора, ніби там було щось цікаве, тоді як Чак знав, що бабуся байдужа до бейсболу, навіть до вирішальних ігор за чемпіонство.

— Він надто багато п’є, — сказала бабуся, і на тому розмова скінчилася.

Може, й так. Певно, що так. Але після того Чак боявся купола з його замкненими дверима, до яких вели всього шість вузьких сходинок, освітлених єдиною голою лампою, що звисала з чорного дроту. Але страх і цікавість — брат і сестра, і після того вечора він, коли дідуся з бабусею десь не було, іноді підбурював себе зробити ті шість кроків. Торкався навісного замка, сахався, коли той грюкав (звук міг стривожити замкнених усередині привидів), а тоді поспіхом збігав зі сходів, озираючись на двері через плече. Було легко уявити, як замок ламається й падає на підлогу, як двері зі скрипом прочиняються на закляклих завісах. Якби так сталося, він думав, що міг би померти від жаху.

4

А от підвал був анітрохи не страшний. Його яскраво освітлювали флюоресцентні лампи. Продавши взуттєві крамниці й вийшовши на пенсію, дідусь проводив унизу багато часу, працюючи з деревом. Там завжди солодко пахло тирсою. В одному кутку, далеко від рубанків, шліфувальників і стрічкової пилки, яких Чако­ві було заборонено торкатися, він знайшов коробку зі старими дідусевими книжечками про братів Гарді. Вони були старенькі, але непогані. Одного дня він читав на кухні «Зловісний вказівник», чекаючи, поки бабуся витягне з печі партію печива, аж тут вона вихопила книжку з його рук.

— Ти здатен на краще, — сказала вона. — Пора переходити до сильнішої ліги, хлоп-Чаку. Почекай-но.

— Я ж тільки дістався до хорошої частини, — сказав Чак.

Вона пирхнула — тільки єврейські баббі по-спра­вж­ньому володіють усіма нюансами цього звуку.

— У таких книжечках нема хороших частин, — сказала вона і забрала її.

А повернулася з «Убивством Роджера Екройда».

— Оце хороший детектив, — сказала вона. — Жодних тобі пришелепкуватих підлітків, що катаються в драндулетах. Вважай це вступом до справжнього письменства. — Вона подумала. — Ну, це не Сол Беллоу, але непогано.

Чак почав читати, щоб догодити бабусі, але скоро його затягло. На одинадцятому році життя він прочитав майже два десятки книжок Аґати Крісті. Спробував кілька про міс Марпл, але Еркюль Пуаро з метушливими вусами й маленькими сірими клітинами був йому набагато миліший. Пуаро — страшенно метикуватий дядько. Одного дня на літніх канікулах Чак читав «Вбивство у Східному експресі» в гамаку на задньому дворі й ненароком глянув угору на вікна купола. Задумався, як би підступив до їхньої таємниці мсьє Пуаро.

«Ага», — подумав він. А тоді додав: «Вуаля», — що було значно краще.

Коли бабуся наступного разу зробила кекси з чорницями, Чак спитав, чи можна віднести кілька місіс Стенлі.

— Дуже дбайливо з твого боку, — сказала бабуся. — Чом би й не віднести? Тільки не забудь подивитися в обидва