Стівен Кінг - Якщо кров тече

відео перший танець і що подумає його дружина, коли побачить його. І син теж. А як відео стане вірусним? Навряд чи, але коли так, то воно докотиться до банку, і що вони подумають, коли побачать, як їхній представник на конференції в Бостоні вимахує ногами на Бойлстон-стріт із жінкою, що за віком могла бути його донькою? Або чиєюсь молодшою сестрою. Чим він щойно думав?

— Годі, народ, — гукає барабанщик. — Нам сьогодні треба вчасно закінчити.

— А мені ще додому добиратися, — каже дівчина.

— Ще не тікайте, — каже барабанщик. — Будь ласка.

***

Через двадцять хвилин вони сидять на лавці над качиним ставком у парку Коммон. Джаред зателефонував Маку. Чак і Дженіс допомогли Чаку спакувати установку й завантажити її у фургон. Кілька людей затрималося, щоб привітатися, дати п’ять, додати кілька баксів до переповненого капелюха. Коли вони рушають — Чак і Дженіс сидять поруч на задньому сидінні, а ноги стоять між стосами коміксів, — Мак каже, що вони ніколи не знайдуть місця, щоб припаркуватися біля Коммона.

— Сьогодні знайдемо, — каже Джаред. — Цей день чарівний.

І вони таки знаходять місце, якраз через дорогу від «Чотирьох сезонів».

Джаред перераховує готівку. Хтось навіть вкинув п’ятдесят — можливо, хлопець у береті переплутав з п’ятіркою. Загалом набралося понад чотириста доларів. Джареду ніколи не випадало такого дня. Він на таке й не сподівався. Відклавши набік Макові десять від­сотків (Мак наразі стоїть на краєчку ставка й годує качок печивом з арахісовим маслом, пакуночок якого зна­йшовся в його кишені), Джаред починає ділити решту.

— О ні, — каже Дженіс, коли розуміє, що він робить. — Це твоє.

Джаред хитає головою.

— Нє, ділимо порівну. Сам я не назбирав би й половини цього, навіть якби барабанив до півночі. — Не кажучи про те, що копи ніколи б такого не дозволили. — Іноді я збираю тридцять баксів — у вдалий день.

Чак відчуває початок знайомого головного болю, котрий, як він знає, набере особливої сили десь о дев’я­тій, але справедливість юнака все одно змушує його всміхнутися.

— Гаразд. Мені воно не треба, але, мабуть, я таки заслужив. — Він простягає руку й плескає Дженіс по щоці, як колись плескав бруднороту молодшу сестру гіта­риста. — Як і ви, юна пані.

— Де ви навчилися так танцювати? — спитав Чака Джаред.

— Ну, на позакласних заняттях, що називалися «Круть і верть» у середній школі, але найкращі рухи мені показала моя бабця.

— А ти? — питає він у Дженіс.

— Майже там само, — каже вона і шаріється. — На дискотеках у школі. А ти де набрався?

— Сам навчився. Як і ви, — каже він Чаку. — Ви й самі були супер, дядьку, але киця додала цілого нового виміру. Ви розумієте, що ми можемо заробляти цим на життя? Я справді думаю, що ми можемо виступами на вулиці прокласти собі дорогу до слави й багатства.

На одну дику мить Чак справді зважує це і бачить, що дівчина робить те саме. Не серйозно, а ніби приміряючи якусь мрію або альтернативне життя. Таке, де ти професійний бейсболіст, або спинаєшся на Еверест, або співаєш дуетом з Брюсом Спрінгстіном на стадіонному концерті. Тоді Чак знову сміється й хитає головою. І дівчина сміється, кладучи свою третину до сумочки.

— Насправді, це повністю завдяки вам, — сказав Джаред Чакові. — Як ви зупинилися переді мною? І через що почали рухатися?

Чак обдумує це, а тоді знизує плечима. Він міг би сказати, що думав про свій старий аматорський гурт «Ретри» і про те, як йому подобалося танцювати через усю сцену під час інструментальних уривків, викаблучуватися, махати мікрофонною стійкою між ногами, але це не воно. Та й справді, чи танцював він колись із такою живістю й свободою, навіть підлітком, молодим і гнучким, коли не мав нападів головного болю і чого втрачати?

— То були якісь чари, — каже Дженіс. Вона хихоче. Не очікувала сьогодні від себе такого звуку. Плачу — так. Хихотіння — ні. — Може, з твого капелюха.

Повернувся Мак.

— Джарику, треба котитися, бо інакше витратиш свою долю на те, щоб сплатити мій штраф за паркінг.

Джаред підводиться.

— Ви двоє точно не хочете різко змінити свої кар’є­ри? Ми можемо виступати в цьому місті від Бікон-Гілла до Роксбері. Зробимо собі добре ім’я.

— Мені завтра треба на конференцію, — каже Чак. — Я в суботу лечу додому. На мене чекають жінка і син.

— А я не можу робити це сама, — каже усміхнена Дженіс. — Буду наче Джинджер без Фреда.

— Я розумію, — каже Джаред і простягає руки вперед. — Але перш ніж підете, йдіть сюди. Групові обійми.

Вони підходять. Чак знає, що вони відчувають запах його поту (костюм доведеться віддати до хімчистки, перш ніж можна буде вдягати знову), і він відчуває запах їхнього. Нехай. Йому здається, що дівчина абсолютно точно використала слово «чари». Іноді така штука існує. Небагато, але є. Як коли знаходиш забуту двадцятку в кишені старого пальта.

— Вулична музика назавжди, — каже Джаред.

Чак Кранц і Дженіс Голлідей повторюють за ним.

— Вулична музика назавжди, — каже Мак. — Чудово. А тепер, Джарику, рипаймо звідси, поки фея зі штрафом не надійшла.

***

Чак каже Дженіс, що йтиме до готелю «Бостон», повз комплекс «Пруденшал-центр», якщо їй у той бік. Їй було в той, вона хотіла була йти аж до Фенвея, сердитися на колишнього хлопця й бурмотіти скорботне лайно в сумоч­ку, але передумала. Каже, що поїде на метро від Арлінгтон-стріт.

Він проводжає її туди, вони вдвох перетинають парк. Уже нагорі сходів вона обертається до нього і каже:

— Дякую за танець.

Він вклоняється.

— Мені було дуже приємно.

Він дивиться, доки вона не зникає з очей, а тоді повертається на Бойлстон. Іде повільно, бо спина болить, ноги болять, а в голові гупає. Він не пам’ятає випадку, щоб у нього за все життя траплялися такі напади головного болю. Мабуть, якщо так продовжиться, доведеться піти до лікаря. Мабуть, він знає, що це може бути.

Але все це потім. Якщо взагалі колись. Сьогодні він думає пригостити себе хорошою вечерею — чом би й ні, він заробив — і келихом вина. Трохи подумавши, змінює вино на воду «Евіан». Вино може посилити біль. Коли він закінчить вечерю — обов’язково з десертом, — зателефонує Джинні й розкаже, що наступного дня її чоловік може стати інтернет-сенсацією. Цього, певно, не станеться, бо просто зараз хтось точно знімає відео, на якому собака жонглює порожніми пляшками з-під шипучки, а хтось інший увічнює цапа, що курить сигару, але краще викласти все наперед, про всяк випадок.

Коли він проминає місце, де Джаред встановив барабани, до Чака повертаються ті два питання: «Чому ви зупинилися послухати?» і «Чому почали танцювати?» Він не знає, і чи зможуть відповіді якось покращити хороше?

Пізніше він втратить можливість ходити, не кажучи вже про танці з сестричкою на Бойлстон-стріт. Пізніше втратить здатність жувати, і його їжа надходитиме з блендера. Пізніше він втратить здатність відрізняти сон від яви й увійде до краю такого сильного болю, що задумається,