Лариса Підгірна - Червона Офелія

— Ну, — продовжила Татарінова, — Олеся Дмитрівна якраз у сусідньому купе з іще одним своїм шанувальником, — вказала вона пальцем на тонкий перестінок позаду себе. — Не думала, що Олесю Дмитрівну супроводжуватиме на гастролі до Волочиська ціла армія прихильників.

— Ольго Борисівно! — Крамовський недобре подивився на Татарінову. — Чому ви така зла? Юначе, Олеся Дмитрівна справді в сусідньому купе, однак вона там не одна, тож постукайте, перш ніж увійти! — проказав він до Чорницького.

«Отже, Швед поїхав разом із нею… Зайти, привітатися чи підійти вже на пероні залізничної станції, у Волочиську? Зрештою, хіба ж не радість — зіпсувати Маркові всю романтику? Якщо все вдасться, він надовго запам’ятає поїздку до Волочиська. Якщо, звісно, повернеться з неї живим…»

Кость постукав і, не чекаючи на відповідь, шарпнув двері.

— Ооо! — проказав, угледівши Марка й Олесю. — Яка зустріч… А що ти тут робиш, Шведе?

Біличенко виринула із своєї дрімоти і затуманеним поглядом подивилася на Костя.

— А ти? — поцікавився Марко замість привітання. — Не чекав тебе побачити у потязі.

— Я їду додому, до батьків, — відповів Чорницький, наче нічого не сталося. — Якщо ти не забув, моя родина мешкає у Волочиську. Провідник сказав, що Олеся Дмитрівна у цьому купе, от я і розшукував її. Але не думав, що і ти подався у наші краї… То запросите мене увійти чи як, Олесю Дмитрівно? — поцікавився, стоячи у дверях Чорницький.

— Проходьте, Костю, раз порушили мій спокій, — прохолодно відповіла Біличенко. — Ви щось не в гуморі, чи мені так видається?

— Як я можу бути в гуморі? — риси обличчя Чорницького раптом зле загострилися. — Я познайомив свого товариша з чарівною жінкою, у яку був закоханий, довірився йому, а він відбив її у мене… І ось тепер я наче третій-зайвий…

Біличенко якось недобре усміхнулася. І перш, ніж Марко зміг щось відповісти, притулила йому до уст пальчика.

— Ото вже не думала, що дорогою до Волочиська, просто у потязі, мені доведеться стати героїнею любовної трагедії! — проказала насмішкувато. — Ви, Костю, з дуба впали чи на сонечку перегрілися? Чи, по-вашому, я у свої роки не вільна обирати собі для подорожей супутників та чоловіків для життя? Я завжди цінувала нашу з вами дружбу, але, здається, зараз ви переходите межу, пане Чорницький…

— Костю… — почав було Марко.

— Будь ласка, Марку… — промовила Біличенко до Шведа. — Це твій друг, але я знала його раніше, ніж тебе, тому прошу, помовч… Я приймала вас у своїй оселі, пригощала кавою, вважала щирим співрозмовником… — продовжила вона, звертаючись до Костя: — А ви робите такі дурниці… Негайно вибачтеся переді мною, якщо бажаєте, аби й надалі ми залишалися бодай добрими знайомими…

Кость мовчки присів на край оббитої оксамитом лави.

— Я готовий вибачитися перед вами, Олесю Дмитрівно, але не перед Шведом. Він учинив негідно…

— Ха-ха-ха! — розсміялася Біличенко. — Він вчинив так тому, що я відповіла на його почуття. Вловлюєте різницю, Костю? Не на ваші, а на його. Я гадала, це очевидно. До того ж, вважала вас достатньо мудрим, аби зрозуміти таку просту річ. І ще… Після гастролей, коли повернемося до Кам’янця, ми з Марком будемо жити разом, тому обирайте, що вам цінніше — мати нас за добрих друзів чи забути, що ми існуємо на світі…

Кость зірвався на ноги. В один крок опинився біля входу.

— Повія! — кинув на ходу і зник за дверима.

Марко підхопився, та Біличенко стримала його, вхопивши за руку.

— Облиш його! Він мене не образив, Марку… Він сам ображений! Нормальна реакція маленького хлопчика! Ось чого я найбільше боюся у наших стосунках! Щоб не помилитися у тобі!

Олеся повернулася до Шведа і провела по його задерев’янілому від гніву обличчю пальцями.

— Мені потрібен дорослий чоловік, розумієш? Чоловік, за яким я буду, як за кам’яною стіною, а не дитина… Ти ще дуже молодий…

— Але… — почав було Марко, та Олеся знову приклала йому до губ палець.

— Так… я знаю… На війні ти був змушений подорослішати, тобі доводилося діяти, як зрілому чоловіку. Тому я й обрала тебе, бо побачила в тобі мужність, твердість і безпеку… Та я не потерплю, якщо ти почнеш діяти імпульсивно та кидатися за Чорницьким… Твоїм другом, до речі… Я прощу йому цю образу, бо він ще дурник! Але не прощу тобі, якщо ти почнеш з’ясовувати з дурником стосунки через ревнощі до мене…

* * *

— Олесю Дмитрівно, товариство… — Крамовський, не звертаючи увагу на невдоволене обличчя Татарінової, промовив начебто й до всіх, але водночас особисто до Біличенко. — Може, пообідаємо, поки чекатимемо на наш транспорт? Як гадаєте? Дами, безперечно, потомилися в дорозі, до того ж, я чув, на другому поверсі є чудова ресторація… Кажуть, навіть його імператорська величність завжди тут столувалися.

— Ну… раз сам цар Микола… — насмішкувато промовив Дмитро Каліниченко. — Якби не гуркіт потягів, Миколо Савовичу, — додав він, задерши голову і з неприхованою цікавістю розглядаючи розкішну двоповерхову споруду волочиського залізничного вокзалу. — Грати Шекспіра можна було би просто на цьому неперевершеному тлі. Ото був би перфоманс! Ви тільки уявіть: замість наших мальованих декорацій цей стрімкий шпиль та готичні башточки! Справжнісінький тобі Кронборг, невідомо ким і для чого зведений у такому прозаїчному місці! До того ж, — проказав Дмитро, вловлюючи носом апетитний аромат печені, що долинав з другого поверху. — Від обіду у ресторації точно ніхто не відмовиться!

— Неодмінно треба підкріпитися! Хто знає, що там у тій Тарноруді на нас чекає… — зітхнула Ольга Татарінова. — Я, Миколо Савовичу, направду, не розумію, чому маємо грати спектакль тут, а мешкатимемо там, у якомусь сільському маєтку… Невже нас не можна було розмістити у самому Волочиську?

— Можна було! — дещо роздратовано проказав Крамовський. — Але запевняю усіх: у Тарноруді чудово, маєток у вельми доброму стані, нам там буде комфортно! До того ж, Ольго Борисівно, чисте повітря, вода, зелень навкруги… Усе, що необхідно для жіночої вроди і творчого натхнення!

— Еге ж… і прикордонна застава поряд! — так само насмішкувато додав Каліниченко. — Якщо раптом якась заварушка, будемо там, як на пороховій бочці!

— Іменно, товариство, що застава! — видихнув Крамовський. — Саме тому надійна охорона та безпека нам гарантовані! Пане Шведе, — звернувся він до Марка. — Я чув, ви людина військова і, сподіваюсь, підтвердите правоту моїх слів!

— Ви праві, Миколо Савовичу, — злегка кивнув Марко. — У Тарноруді все спокійніше. Ну, і раз головнокомандувач гарантував безпеку й охорону силами прикордонників… сумнівів ніяких не може бути!

— На додачу, вельмишановне панство, завтра на спектакль обіцяв прибути наш незмінний благодійник, пан Остапенко! — вдоволено повідомив Крамовський. — Казав, що готує усім