Ерін Хантер - Вогонь і крига

до новацького кубла та устромив туди голову. Орляколап був сам, куняв.

— Де Попелапка? — нявкнув Вогнесерд.

Орляколап підвів заспану голову.

— Та, що?

— Попелапка! Де вона?

— Не знаю, — відповів Орляколап.

Вогнесерд замислився, що робити. У нього не було часу знайти Попелапку, але й казати іншим, що вона зникла, не хотів. «Сіросмуг!» — раптом подумав він. Сіросмуг міг пошукати її, а сам він вирушив би до Тигрокігтя. Вогнесерд кинувся до вояцького кубла і заліз досередини.

Сіросмугове гніздо було порожнє. Вогнесерд розлютився. Де ж це його друг, коли він потрібен? Ну звісно, зі Срібнострумкою! Вогнесерд сердито форкнув. Доведеться Попелапці самій подбати про себе, аж поки він знайде Тигрокігтя і перекаже йому, що Синьозірка хвора.

Вогнесерд кинувся назад ялівцевим тунелем і рушив до Громошляху. Він йшов путівцем угору, на узвишшя, і далі в ліс — увесь цей час у повітрі чувся запах Попелапки. Мабуть, вона рушила цим шляхом. Ну звісно ж! Вона сама пішла до Тигрокігтя! Вогнесердове хутро нашорошилося від хвилювання. Як можна бути такою дурною?

Добігши до Зміїних Скель, Вогнесерд відчув сморід Громошляху і почув гуркіт його потвор.

І тут раптом, на узліссі, залунав пронизливий, високий вереск.

Рудий вояк вибіг із лісу й загальмував на траві, за якою починався Громошлях. Він безпорадно роззирався навсібіч, аж поки побачив дерево, вражене блискавкою. Очевидно, саме тут, за словами Порохолапа, Тигрокіготь хотів зустрітися із Синьозіркою. Але зараз воєвода був іще віддалік і лише поволі наближався до дерева.

Вогнесерд зірвався на біг. Узбіччя тут було зовсім вузеньке, але Вогнесерд не збавляв темпу. Біжучи, він гукнув до Тигрокігтя:

— Ти чув цей крик?

Але його слова потонули в гуркоті потвори, що саме наближалася. Вогнесерд здригнувся, коли вона промчала повз. Дочекавшись, поки її гуркіт стихне, він знову гукнув Тигрокігтя. А тоді помітив щось позаду ясена — темне тільце на вузенькій смужечці трави. Його аж занудило, коли він упізнав, чиє то тіло нерухомо лежало на узбіччі Громошляху. То була Попелапка.

Розділ 17

Вогнесерд заціпенів від жаху. Ген попереду Тигрокіготь підбіг до тіла і втупився в нього, вражено напруживши свої масивні плечі. Вогнесерд змусив себе підійти. Він обережно витягнув голову і принюхався до шерсті Попелапки. Смерділо Громошляхом. Задня лапа була неприродно викривлена і блищала від крові. Вогнесерда так трусило, що він заледве міг стояти. Тоді він побачив, як її бік надимається. Вона досі ще дихала! Наставник Попелапки глянув на Тигрокігтя, але не здобувся ані на слово — йому відібрало мову від полегшення.

— Жива, — прогарчав воєвода. Він втупив свій бурштиновий погляд у Вогнесерда. — Що вона тут робила?

— Шукала тебе, — прошепотів Вогнесерд.

— Тобто це ти її сюди послав?

У Вогнесерда від здивування аж очі на лоба полізли. Тигрокіготь думав, що він такий дурний?

— Я сказав їй залишатися в таборі! — запротестував він. — Вона сама прийшла. «Бо я так і не навчив її слухатися!» — гірко збагнув він.

Тигрокіготь форкнув:

— Треба забрати її додому.

І він, роззявивши рота, схилився над її маленьким, скорченим тільцем, але Вогнесерд витягнув голову і підхопив свою ученицю за карк, перш ніж Тигрокіготь устиг до неї торкнутися. Він ніс Попелапку крізь ліс так делікатно, як лише міг, її тільце безвольно звисало поміж його передніх лап.

Їх наздогнав Темносмуг.

— Я знову перевірив Зміїні Скелі, Тигрокігтю. Там ані сліду Тіньо… — він затнувся, побачивши Попелапку, що звисала з рота Вогнесерда. — Що сталося?

Вогнесерд не хотів чути відповідь Тигрокігтя. Він кинувся уперед крізь ліс зі своєю дорогоцінною ношею. Він же міг запобігти цьому! Якби тільки Попелапка його послухала, якби тільки він був кращим наставником! Зараз її тіло було понівечене, вона стікала кров’ю, але навіть не пискнула за весь той час, що він її ніс. Її задні лапки проорювали в листі вузеньку стежку, поки Вогнесерд так обережно, як лише міг, ніс її додому.

* * *

Жовтоіклої на галявині не було. Двоє кошенят із білим кашлюком поскручувалися одне біля одного у своєму кубельці та й поснули. Вогнесерд поклав Попелапку на холодну землю, тоді вимостив для неї гніздечко серед орляка, походивши у ньому колом. Закінчивши, він знову лагідно взяв ученицю за карк і поклав досередини.

— Вогнесерде? — нявкнула Жовтоікла.

Тигрокіготь, певно, вже розповів їй про Попелапку. Вогнесерд вискочив із гнізда.

— Ось де вона, — хекнув він, відчуваючи аж якусь слабкість від полегшення при виді медикицьки.

— Дай я гляну, — наказала Жовтоікла. Вона прожогом кинулась повз Вогнесерда і полізла в орляк, до Попелапки. Вогнесерд сів і став чекати.

Нарешті Жовтоікла підвелася.

— Вона дуже тяжко покалічена, — з похмурою впевненістю в очах нявкнула медикицька. — Але, гадаю, я зможу її врятувати.

Надія була малесенька, немов краплинка роси, що збігала його шубкою. Вогнесерд відчув, як ця краплинка на мить спалахнула, поки Жовтоікла не сказала:

— Нічого не обіцятиму.

Вона зазирнула в очі Вогнесердові та промуркотіла:

— Синьозірка дуже хвора, і я нічого не можу для неї зробити. Тепер її доля в лапах Зоряного Клану.

Вогнесерд відчув, як його очі наповнюються слізьми. Він заледве розрізняв обличчя Жовтоіклої, але вона знову до нього заговорила, тепер уже лагідніше:

— Піди посидь із Синьозіркою. Вона ще раніше про тебе запитувала. А я подбаю про Попелапку.

Вогнесерд мовчки кивнув і повернувся геть. Синьозірка була його наставницею, навіть більше, ще з першої їхньої зустрічі між ними існував зв’язок. Але зараз він розривався. Адже йому належить бути із Попелапкою.

Тінь заволокла вихід із тунелю. Тигрокіготь сидів біля кубла Жовтоіклої, як завжди високо задерши голову. Вогнесердові плечі напружилися від люті. Великий вояк що, взагалі не знає почуттів? Зрештою, Попелапка шукала саме його. І заради чого? Вогнесерд там не помітив жодних доказів присутності Тіньового Клану! Не зронивши ані слова, він проминув Тигрокігтя й попрямував до кубла Синьозірки.

Довгохвіст чатував іззовні. Він роззирався навсібіч, але не спробував зупинити Вогнесерда, коли той пройшов крізь лишайники.

Злотоквітка, одна з королев, сиділа всередині. Вогнесерд бачив її очі, що сяяли у півмороці, та бліде хутро Синьозірки, яка згорнулася клубочком у своєму гнізді. Злотоквітка підійшла і лагідно лизнула чоло провідниці, щоб остудити його, ніби мама-киця, що пестить своє кошеня. Вогнесердові заболіло серце, коли він подумав про Попелапку. Чи Морозошубка зараз поруч зі своєю донею?

— Жовтоікла дала їй котячої м’яти і ромену, — муркнула Злотоквітка до Вогнесерда. — Нам залишається лише чекати і дивитися.

Вона встала і мордочкою потерлася об ніс Вогнесерда.

— Ти ж не проти трошки посидіти з нею?

Він кивнув, і