Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

Хоч попередні кілька тижнів сніг то падав, то розтавав, зима вже точно наближалася. У повітрі відчувався такий спокій, який буває тільки взимку. І озера теж завмерли. Їх оперізував льодовий ободок, тонкий, мереживний і піщаний; часом до обіду він зникав, але завжди на ранок намерзав знову, і товщав щодня.

Отож, купа дров стала першочерговою справою, і того пообіддя ми над нею працювали. Люк колов дрова, я збирала тріски на розпал, а Бо діловито забирала з купи покладене Люком і відносила на інше місце. Було вже досить пізно, десь четверта, почало сутеніти. Я пішла в ліс, туди, де впало старе дерево, щоб набрати ще гілок і обламати їх, а коли повернулась, волочачи гілки, то побачила Саллі Маклін, що, обіпершись на купу дрів, розмовляла з Люком.

Саллі була вбрана в темно-зелений светр грубого плетіння, що робив її шкіру блідішою, ніж зазвичай, а волосся – рудішим, й обвела очі чорним, й через це вони стали здаватися величезними. Вона все бавилася з волоссям, доки розмовляла з Люком, накручувала його на палець. Коли-не-коли вона притискала пасемко між губів, а потім легенько його висмикувала.

Люк крутив у руках сокиру. Спочатку він ставив її на землю головою вниз і тримався за ручку, потім її піднімав і проводив пальцем по лезу, ніби перевіряючи його гостроту. Потім знову ставив на землю і знову задумано підіймав.

Саллі щось говорила, але змовкла, коли я підійшла. Якусь мить вона здавалася роздратованою, але тоді отямилася й усміхнулась. Вона озирнулась на Люка й сказала:

– Твої сестрички такі милі. Ти так добре з ними ладнаєш, усі так кажуть.

– Правда? – запитав Люк. Він мимоволі зиркнув на Бо. Мала почала складати свою власну купу дров за кілька метрів від справжньої. Вона клала палички зверху, а ті скочувалися, через що Бо починала сердитися; вона повторювала: «Оця, й оця, й оця», щоразу голосніше.

– Так, – відповіла Саллі. – Всі кажуть, що це по-справжньому дивовижно. Ти сам за ними доглядаєш, правда ж?

– Переважно так, – промовив Люк, не зводячи очей з Бо.

Саллі теж поспостерігала за нею хвильку. Вона нахилила голову вбік, на її обличчі застигла усмішка. Якась дивна була та усмішка. Ніби Саллі раніше приміряла її перед дзеркалом, як сукню.

І досі всміхаючись, вона сказала:

– Бо ну просто чарівна, так?

– Бо? – перепитав Люк. Він подумав, що Саллі, певно, мала на увазі когось іншого.

– Оця, – суворо промовила Бо, випускаючи з рук дрючка, розміром з неї саму, на свою купу дров. Купа розсипалася.

– Кака палиця! – заверещала мала. – Кака, кака!

– Дивися, – сказав Люк. Він притулив сокиру до купи дров і підійшов до неї. – Складай їх отак, добре? Поклади з кожного краю по великій, а між ними – маленькі, отак.

Бо запхнула пальця до рота й прихилилася до його ноги.

– Ти навіть купаєш їх і все таке? – запитала Саллі. Вона сором’язливо глянула на Люка з-під вій.

– Або я, або Метт, – відповів Люк. – Втомилася, Бо? Хочеш подрімати?

Бо кивнула.

Люк озирнувся й побачив мене з гілкою.

– Поведи її всередину, добре, Кейт? Бо, йди з Кейт. Я маю тут закінчити.

Бо притупцяла до мене, й ми разом пішли до будинку. Я все чекала на удари сокири, але нічого не почула. Підійшовши до дверей, озирнулась. Люк просто стояв і розмовляв із Саллі.

Ми з Бо увійшли, я зняла її пальто. Щоб це зробити, довелося витягнути в неї з рота пальця з кумедним звуком, через що та усміхнулася, хоч і встромила пальця відразу назад.

– Хочеш попити чи ще щось? – запитала я.

Вона похитала головою.

– Почитати тобі хвилинку?

Кивнула.

Бо повела мене у спальню. Я розчистила собі місце серед розкиданого одягу, який нікому не вдавалося прибрати, сіла на підлозі біля її колиски й почала читати «Казку про трьох козенят». Ще до того, як я дійшла до місця, де перше козенятко через місточок скок-скок, скок-скок, Бо вже спала. Я припинила читати й просто перегортала сторінки, розглядаючи малюнки, але вже бачила їх надто багато разів. Тож закрила книжку, вдягла пальто й знову вийшла надвір.

Люк і Саллі зникли. Шукаючи їх, я пішла до купи дров. Сокира все ще стояла там. Земля навколо була м’яка й пухка, бо так багато років убирала тирсу, тому ступала я безгучно. Ставало темно, а з ніччю приходив і холод. Метт сказав мені, що холод – це просто брак тепла, але за відчуттям не скажеш. Відчувалася його наявність. Холод підкрадався нишком, як крадій. Доводилося туго закутуватися, інакше він вкраде твоє тепло й залишиться порожня оболонка, крихка, як мертвий жук.

Я обійшла край дров’яної купи, роздумуючи, що, може, Саллі пішла додому, а Люк зайшов по щось у сарай, але тоді побачила їх. Саллі спиралася на дерево, а Люк стояв навпроти неї, дуже близько. Під деревами було темно, я заледве розгледіла їхні обличчя. Однак було видно, що Саллі всміхалася – я бачила її зуби.

Люк тримав руки по обидва боки від неї, на стовбурі дерева, але, доки я дивилася, Саллі взяла його за зап’ястя, а тоді вклала його долоню у свою. Вона зойкнула – певно, Люкова долоня виявилась холодна, й потерла її трохи між своїх. Тоді вона знову йому всміхнулася, взяла його руку й засунула собі під светра. Я побачила білий просвіт її блідої шкіри, і вона ніби зітхнула, засміялась і підштовхнула руку вище.

Люк стояв дуже непорушно. Мені здавалося, що навіть не дихав. Він закинув голову, і я побачила, що очі його були заплющені. Він простояв так десь хвилину; Саллі спостерігала за ним, її очі зробилися великими. А тоді він забрав свою руку, дуже повільно. Хвильку він більше нічим не рухав, стояв, як був, з опущеною головою, спирався однією рукою на дерево. А тоді – річ у тім, що навіть за такого освітлення я бачила його зусилля, ніби потужне магнітне поле притягувала його до Саллі, і йому знадобилася кожна крапля сили, щоб протистояти їй, – він себе відштовхнув.

Я бачила це зусилля. Звісно, тоді я нічого не збагнула, але пізніше, коли порозумнішала й могла обдумувати такі речі, то згадала це дуже чітко. Та рука, що торкалася до її грудей, звисала збоку, ніби непотрібна, а все зробила друга. Вона обіперлася на шкарубку, темну кору дерева, й відштовхнулася.

А тоді він став прямо, витягнувши руки вздовж тіла.