Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

Ну, а в підсумку після всіх перипетій Назар повернувся в Бакоту працювати звичайним сільським фельдшером.

– Ну то що, синку, чи вартувало воно того? – зазвичай запитувала престаріла мати свого улюбленця, намагаючись зазирнути йому в очі та зрозуміти, чи збирається він відповідати правдиво.

– Вартувало, мамо! Авжеж вартувало, – впевнено казав Назар і додавав: – За правду, браття, єднаймось щиро, єдиний маєм правий шлях. Так вчила нас велика поетеса – Леся Українка. Так і мусимо діяти!

– Ну, і де ж ти зі своєю правдою опинився – в рідному селі?..

– Хіба це аж так погано? Принаймні буде кому підтримати вас у старості.

Аґлая лише сумно зітхала. Бо те, що улюблений меншенький синочок знаходився у неї під крильцем – воно, звісно, добре… Але ж чому він і досі холостякує?! Аґлая мучилася цим питанням постійно, неодноразово намагалася поговорити з Назаром, та він тільки відмахувався:

– Якщо є ви, мамо, – нащо мені інша жінка? Живіть хоч до ста років! А мені й поруч із вами добре.

Звісно, онуків від такого «лайдака» чекати було не варто. Принаймні один нащадок народився у Герасима з його одвентисточкою, але ж вони жили тепер за океаном! Навіть фотографію немовляти Аґлаї в руки не дали – не те що саме немовля…

І треба ж такому статися, щоб теперішній сільський фельдшер Назар Дунець вже після смерті матері… взяв та й одружився! У п’ятницю, 9 січня, молодята з’їздили до Кам’янця-Подільського, щоб розписатися, а в неділю, 11-го, на їхньому весіллі гуляла вся Бакота. При цьому гості не припиняли дивуватися тому, як це літній вже фельдшер примудрився привести до осиротілої батьківської хати молоденьку односелицю Валентину Бардадим?! Ото видовище вийшло кінець кінцем: п’ятдесятилітній «молодик» і поруч з ним – вісімнадцятилітнє дівчисько, таке юне, свіже і щасливе!..

– Валюнько, нащо тобі було за цього стариганя виходити?! – допитувалися подружки.

Молода ж лише відмахувалася:

– Відчепіться! Я знаю, що роблю. І не ваше це дурне діло, щебетухи.

Й лише під кінець січня виявилось, що Валюнька Бардадим і справді добре все прорахувала: адже буквально щойно стало відомо, що невдовзі Бакоту ліквідують як населений пункт! Так, на Дністрі вже кілька років велося спорудження потужної гідроелектростанції[32], проте конфігурація річкового русла й обриси водосховища змінювалися вже кілька разів починаючи з 1977 року. Отож до останнього часу не було твердої впевненості, опиниться територія села під майбутньою водною поверхнею чи все ж таки пронесе?!

Виявляється, не пронесло. І тут люди згадали, що середній з трьох братів Бардадимів уже давно працює на тому будівництві… То от звідки Валюнька дізналася про скоре затоплення села раніше за голову сільради і голову колгоспу!.. Старший брат підказав, еге ж.

Але навіть на цьому сюрпризи не скінчилися. Виявляється, у грудні минулого року бакотський фельдшер зовсім недарма мотався до Києва аж на цілих два дні: напучений майбутньою дружиною, за час цієї поїздки він устиг прорватися на особистий прийом до теперішнього начальника станції столичної «швидкої допомоги». І от дивина: ним виявився колишній товариш Назара Амосовича, знайомий з ним іще з 1960 року! Ясна річ, після гранично відвертої розмови він погодився заплющити очі на «незручні моменти» в трудовій біографії товариша Дунця.

Зрештою, використовувати людину з таким розмаїтим досвідом роботи як сільського фельдшера – це аж ніяк не нераціонально. Тому Назару Амосовичу була дана тверда обіцянка: його у будь-який момент готові прийняти на роботу в систему київської «швидкої допомоги». Звісно, попервах доведеться помикатись у сімейному гуртожитку, проте з часом їм з дружиною виділять окрему квартиру з відомчого житлового фонду.

Все це стало відомо наприкінці січня 1981 року, коли районне начальство поставило перед Бакотською сільрадою та керівництвом місцевого колгоспу «Шлях комунізму» завдання: протягом весни, літа й осені забезпечити ліквідацію колективного господарства та розселення всіх мешканців згідно зі спущеною рознарядкою. Ясна річ, щойно створений «осередок радянського суспільства» – молоде сімейство Дунців планувалося відправити до Києва…

– Ох, Валюнько, ти, Валюнько! Ну, ти ж і метикувата, – тільки й зітхали подруги, лише тепер зрозумівши усю глибину її розрахунків.

– Атож! – гордовито посміхалася молодиця. – Беріть приклад, доки ми не розлетілися звідси по всіх усюдах.

Охтирка, кінець червня 1981 року

Хоча вже настали шкільні канікули, багатолітня сила звички змусила Левка Потаповича прокинутись як завжди – рівно о 6:00. Місце дружини поруч із ним на двоспальному ліжку було порожнє: мабуть, вже порається на кухні, готує сніданок… Тихеньке дзеленчання посуду, а також дражливий аромат смажених котлеток засвідчував, що так воно і є.

Через канікулярний період особливих справ у вчительського подружжя Силичів на сьогодні не було, отож найпростіше, що міг би зробити Левко Потапович, – це заплющити очі й заснути знов: усе одно треба з зусиллям дочекатися, доки будуть готові не тільки котлетки, але й салат, і свіжозаварений чай. Отже, часу ще вистачить… Інша річ, що заснути знов йому не дозволить та сама багатолітня сила звички. Краще вже після обіду подрімати, закривши штори на вікні спальні.

Зважаючи на це, Левко Потапович спочатку сів на ліжку, потім надів м’які домашні капці, неквапом пройшов до свого робочого столу, вдягнув легенький домашній халат. Посміхнувся: цей простенький непоказний елемент його гардероба дружина чомусь вважала наочним показником інтелігентності їхньої родини. Виходило зовсім як у пісні Висоцького:

У него на кухне плюш и шелк,

Баба его шастает в халате…

Я б в Москве с киркой уран нашел

При такой повышенной зарплате!..

«Пісню заздрісника» (як вона насправді називалася) багато років тому завезли в Охтирку геологи, які шукали в тутешніх надрах все нові й нові поклади нафти. Й відколи Левко Потапович почув її, то не припиняв дивуватися, до чого простими і водночас влучними словами описав ситуацію якийсь там поет-пересмішник, померлий майже рік тому – в літо Московських Олімпійських ігор.

Так, Висоцький зміг… Натомість у Левка Потаповича виходить щось не дуже. А якщо говорити чесно – то не виходить зовсім!..

Він підтягнув ближче до себе тоненький стосик списаних від руки папірців і почав читати:

«Мої сини також хотіли жити! І його діти, і його, і його! Але міліціонери їх пристрелили, бо вони опиралися. Мої сини тепер в раю біля Аллаха, і його діти, і його також, і його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!»

Так кричав той черкес, який командував іншими озброєними чоловіками. І хоч як благали викрадені дитбудинківці – їх усіх поставили до стіни напівзруйнованого будинку та розстріляли.

Здається, все написано добре, виваженим стилем і без граматичних помилок. А головне – описано максимально правдиво. Саме так усе