Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

«Левко Потаповичу, та зрозумійте ж нарешті, прошу: якщо я надрукую це ваше так зване оповідання, то завтра ж… та ні – сьогодні ж ввечері мене випхають з цієї редакції копняками під сраку, вибачайте за не зовсім літературну мову… І це незважаючи на те, скільки часу я вже тут керую!»

«Але чому моє оповідання не можна публікувати? От чому?! Чому?..»

«Звиняйте, Левко Потаповичу, але ж ви мій колишній вчитель! Я пам’ятаю, я все чудово пам’ятаю…»

«То чому ви не можете пояснити мені, так би мовити, за знайомством?»

«Бо колишньому учневі не годиться повчати колишнього вчителя. Тому давайте обійдемось без пояснень».

Стосик паперу був відсунутий так рвучко, що окремі аркуші полетіли на підлогу і їх довелося збирати. Добре, що за час збирання він трохи охолов і тепер міг подивитись на ситуацію більш зважено.

Тут одне з двох: або літературного таланту бракує – або все написане є шкідливим з ідейної точки зору! Причому швидше річ саме в другому, а не в першому. Не можна просто так, безпідставно… як то кажуть – на рівному місці підривати основні засади непохитної дружби радянських народів. Але що можна зробити, якщо все так і було?! Якщо карачаєвці спочатку викрали, а потім розстріляли їх – ні в чому не винних сиріт…

Звісно, все це сталося не просто так. Звісно, вони мстилися! Але щоб пояснити це читачам, доведеться розповісти про масові депортації цілих народів, які регулярно влаштовувалися за сталінських часів. А за таке редактора газети по голівці не приголублять, ясна річ… Якщо ж не пояснювати… Він, як автор тексту, знає, що й до чого, – але знає тому, що й досі зберігає у пам’яті тогочасні події. А от читачі газети… Як із ними бути?!

Левко Потапович підійшов до розчахнутого навстіж вікна, визирнув на вулицю. Півтора десятиліття тому він приїхав у це слобожанське містечко й відтоді мав можливість спостерігати, як воно змінюється, як розвивається з року в рік фактично весь Охтирський нафтопромисловий район. У далекому 1966 році, зважаючи на попередній досвід роботи, ним оперативно «заткнули» вакансію вчителя молодших класів. Географію та природознавство він викладав з 1969 року, викладає ці предмети й досі.

Ну, то й робив би це спокійно! Але ж переживання часів воєнного дитинства палили Левка Потаповича зсередини, не давали спокійно спати ночами, змушували раз у раз писати й переписувати одну й ту саму історію – про сирітство, про дивом пережитий розстріл, про дивовижну «єврейську сорочку», випадкову втрату якої він не міг собі пробачити й досі…

Але все це мало значення для нього. А як щодо молоді?..

Якщо говорити чесно, поклавши руку на серце: сучасній молоді всі ці переживання були байдужі. У них інші цінності, геть зовсім інші! Наприклад – місцевий стадіон більш ніж на 5000 глядачів, який відгрохали за ініціативи адміністрації Охтирського нафтогазовидобувного управління. Або знов-таки місцева футбольна команда «Нафтовик», яка докладає всіх можливих (і навіть неможливих!) зусиль для завоювання кубку Сумської області[33]. Отаким є коло інтересів сучасної молоді!

А те, що було під час війни?.. Про це Левко Потапович міг невимушено поговорити хіба що з батьками Каміли Шепетун – однієї зі своїх перших тутешніх учениць. Однак після вельми підозрілого зникнення невідь-куди батька сімейства Мирослава Сергійовича його дружина (чи, може, вдова?.. хтозна, ой, хтозна!..) Марія Явтухівна, замкнулася в собі й ні з ким особливо не спілкувалася. Каміла ж після закінчення школи поїхала до Полтави, вступила до одного із тамтешніх вишів, а потім і працювати лишилася.

З ким іще можна було поговорити?.. Тільки з дружиною. Проте вона приділяла увагу насамперед забезпеченню їхнього побуту. Чесно кажучи, маючи у своєму розпорядженні лише дві «вчительські» зарплатні, їй доводилось удаватися до всіляких хитрощів, щоб сімейство Силичів існувало у пристойних умовах. А тут іще й чоловік зі своїми жахливими спогадами!..

Ні-ні, Левка Потаповича можна було вважати ким завгодно, тільки не домашнім тираном! Однак це оберталося неможливістю вихлюпнути свій душевний біль, позбутися вкрай неприємних спогадів. І як засвідчував свіжий негативний досвід, його недолугі мемуари відмовлялася публікувати навіть міська охтирська газета. Навіть за умови, що редакційними справами завідував його колишній учень. Що ж його робити?!

Еге ж, що ж робити?..

Київська міська психоневрологічна лікарня № 1 ім. І. П. Павлова, вул. Фрунзе, № 103а, Київ, 13 липня 1981 року

– Ну, отож я й кажу: коли вище керівництво фашистської Німеччини ухвалило й узгодило рішення про те, що візит біснуватого фюрера відбудеться до Києва у день «трьох шісток» – а саме в суботу, шостого червня сорок другого року, то радянське командування передало мені наказ: за будь-яку ціну знищити біснуватого, отак-от! Адже тим самим я міг би поставити крапку в усій Великій Вітчизняній війні…

– Скажіть, а чи твердо ви впевнені, що день шостого червня сорок другого року був саме суботою? – спитав один з юнаків, на що другий відреагував трохи знервовано:

– Професоре! Я ж тебе просив…

– Ні-ні, Валерко, ти мене не збивай… Ой, тобто ти не бійся! Я просто намагаюсь уточнити всі деталі розповіді товариша Веніаміна, не більше.

– Ти не розумієш!

– Та все я розумію…

– Молоді люди, не сперечайтесь! – поспішив заспокоїти обох приятелів оповідач. – Через те, що криваві фашистські недолюдки по-звірячому вбили як мою кохану дружину Варюню, так і нашу донечку Лолочку, я ніколи й нізащо не забуду жодної подробиці тих подій, отак-от. Ніколи й нізащо, отак-от!.. Якщо ж сумніваєтесь, то я підтверджую, що дата шостого червня тисяча дев’ятсот сорок другого року припала саме на суботу, а не на будь-який інший день тижня, отак-от. Мені Калькулятор про це розказав, а він…

Оповідач замовк і почав озирати недолугі постаті в аляповатих піжамах і потертих вилинялих халатах, які групками чи поодинці розташувалися просто на травці перед неврологічним корпусом. Очевидно, так і не знайшовши нічого цікавого, він тільки рукою махнув:

– А-а-а, не бачу я щось Калькулятора. Мабуть, десь вештається у справах… Ну і біс із ним, отак-от! Але ж зваж на те, що Калькулятор множить у голові семизначні числа й одразу ж бере кубічні корені з результату, то наш календар для нього – це тьху! Це для нього сємочки, отак-от. І якщо він каже, що шосте червня сорок другого року припало на суботу, то…

– А на який день тижня припало тринадцяте березня шістдесят першого року? – в голосі Спартака брязкнув метал напруги. Валерка схопив друга за праву руку і стиснув щосили… Пару неприємних