Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

почали одна за одною спливати з небуття картини кривавих боїв на Карнаухівському плацдармі[30]. Звісно, Іван Омелянович неодноразово виступав перед учнями своєї школи зі спогадами. Робив це і позаторік – бо тоді у Дніпродзержинську святкувалася 35-та річниця визволення міста від фашистів. Отож здавалося цілком природним, що цей дивак – учень його школи Артеменко – обере темою шкільного твору чи то пісню, чи то вірш про війну… Хай навіть цього «бандитського» поета Висоцького – ну, ще не розбирається школяр у певних речах!.. ну, скоїв дурню – що ти зробиш?!

Але чому «Штрафні батальйони»?! Здається, Іван Омелянович не пробовкнувся жодного разу – бо говорити про подібні речі заборонялося категорично. Тим більше зі школярами. Тоді звідки цей дивак дізнався про те[31], що трималося в суворій таємниці?! Чи не дізнався, а… просто вгадав?..

Може, й так. У будь-якому разі хоча це було і вкрай непедагогічно, хоча вчителька російської літератури позаторік жахнулася, прочитавши твір на вільну тему семикласника Борислава Артеменка, – але серце директора хлопець своїм вибором підкупив! Так, підкупив… Саме тому він заспокоїв вчительку-«русачку», особисто переконав, що не варто зчиняти скандал.

Тепер зрозуміло, що то була педагогічна помилка. Бо якби семикласникові роз’яснили як слід, що незалежно від існування пісні Висоцького згадувати про участь «штрафників» у Великій Вітчизняній війні не можна – не було б у наступні роки його спірних рефератів про прикордонника Карацупу і 28 героїв-панфіловців. Але ж як міг Іван Омелянович забути тих, хто допоміг йому вижити у жахливій «м’ясорубці» Карнаухівського плацдарму?! Бо якби ті люди, найменші згадки про яких тепер суворо заборонені, не наштовхнулися на тяжко пораненого командира 1-ї стрілецької роти 810-го стрілецького полку Секретнюка, не допомогли йому прочистити і хоч якось перемотати рану якоюсь ганчіркою… Так, він би зараз не був ані директором школи, ані почесним громадянином Дніпродзержинська. І якщо така ціна педагогічної помилки, то…

– Ну, от що, – мовив Іван Омелянович, коли нарешті зібрався з думками, – ти зі своєю так званою «ПРАВДОЮ» поводься обережніше, зрозумів?

– Не дуже…

– Тоді, повернувшись сьогодні ввечері додому, спитай у свого тата – нехай розповість тобі, що таке «Товариство дітей проти зубрилок», як писати анонімні листи в «Піонерську правду» і яким боком воно визазить дурнуватим підліткам у навчанні.

– А-а-а… при чім тут мій тато?.. – здивувався підліток.

– При самому прямому! А якщо він не захоче розповідати, я попрошу Власа Архиповича допомогти. Він у ті роки завучем був і на себе перед педрадою особисту відповідальність узяв за те, щоб усіх так званих активістів «ТДПЗ» не чіпали. Й насамперед такого собі Бориса Артеменка, який листа у «Піонерку» додумався накатати. А тому…

І, витримавши невеличку паузу, завершив:

– А тому на майбутнє: якщо знайдеш якусь чергову «правду» про штрафбати, про героя-прикордонника чи про так званого «зрадника-панфіловця», своїми ж застреленого, – тримай цю свою правду в нагрудній кишені під ретельно застебнутим ґудзиком. Зрозуміло я висловився чи, може, знов до тебе не доходить?

– Я вже зрозумів, що патякати про подібні речі не слід.

– Отож і молодець, отож і добре…

– Але я все одно не розумію, чому не можна?..

– Бо людям правда не потрібна, от чому.

– Це нечесно!..

– Чесно, не чесно – не твоє це діло. Але як станеш зайве патякати, нехай навіть про свою так звану «ПРАВДУ» – тобі язика швиденько вкоротять.

– Хто?!

– «Органи», ось хто!!!

– А-а-а…

– Так, юначе, я тебе попередив відкритим текстом, а далі роби як знаєш. І якщо язика тобі все ж вкоротять – тоді на лиху долю не жалійся й не кажи, що директор школи тебе ні про що таке не попереджав. Ну, а тепер зрозумів?

Цього разу підліток лише мовчки кивнув.

1981. Шостий свідок, або Троє в одному

Бакота, Поділля, кінець січня 1981 року

«І за які ж це гріхи мене Бог отак зганьбив, що не дав потримати на руках жодного онука?! За що це мені?..»

Так нарікала на гірку долю Аґлая Дунець, помираючи три роки тому. Справді, якщо не враховувати єдину донечку – її маленьку Ауріку, якої не стало дуже давно, іще напередодні війни, то можна було сподіватися тільки на синів. Проте старший Гарась утнув таке, що до останнього подиху соромно перед людьми було: оженився, бачте, не просто на сироті без роду-племені, а ще й на затятій сектантці! Нібито не міг знайти в Бакоті чи десь у сусідніх селах кращої невістки, ніж його одвентисточка Надійка…

І хоч якою лагідною була ця жінка, хоч як підлещувалася до свекрухи, проте Аґлая знала, що новоспечене подружжя дивиться за океан! Отак і сталося, що публічно засуджена односельцями, проклята районним та обласним начальством новоспечена родина відбула до Канади, коли Надія перебувала при надії вже місяців п’ять. Природно, їхніх нащадків літня жінка наживо не бачила. Більше того, навіть надіслані з іншого боку Атлантичного океану фотографії вилучив обласний КДБ: адже вони були зроблені на якомусь хитрому фотопапері, де зображення з часом зникало, натомість проявлялися різні антирадянські гасла.

Власне, через доставлений з іншого боку Атлантики лист Аґлая й померла, бо тоді, три роки тому, її двічі тягали до КДБ. Після першого виклику літня жінка повернулася в Бакоту дуже засмученою, на всі розпитування коротко відповіла, що Гарась надіслав якесь хитромудре таємниче послання з не менш таємничою фотографією себе, своєї жінки-одвентистки та їхнього новонародженого первістка. Подробиць вона не знала, всі подробиці пообіцяв повідомити «особіст», коли їхні спеціалісти ретельно вивчать заокеанського листа і фото.

Але після другого виклику до Кам’янець-Подільського райуправління КДБ УРСР Аґлая повернулася додому зовсім хвора й морально розбита. Жодних подробиць не повідомляла, тільки рукою махала і скрушно зітхала: «Краще нікому не знати, що там зі мною сталося». Через тиждень занедужала, час від часу жалілася на болі в серце. А через два тижні раптово померла уві сні.

Ну гаразд, старший Аґлаю розчарував, як завжди. А що ж її улюбленець – молодшенький?! А Назар надто переймався побудовою медичної кар’єри… що все ніяк не складалася! Здобувши освіту, попервах він прилаштувався в республіканській столиці у якійсь там «швидкій допомозі», проте був переведений попервах до Хмельницької обласної лікарні, а потім до Обласної психлікарні в Острозі. З кожного місця роботи його виганяли через якісь жахливі непорозуміння з начальством.

«Ви просто повірте, мамо, що я мав рацію. Тим не менш мене знов звільнили. Несправедливо, як і минулого разу», – пояснював ситуацію сам її винуватець. У чому насправді полягала суть усіх тих конфліктів – Аґлая не знала й знати не хотіла.