Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

самого окопу, фашистський єфрейтор закричав: «Сдавайс!» Він стояв жалюгідний, тремтячий, огидний у своєму рабському боягузтві. Перед ким падаєш на коліна, тварюко? Негайно прогримів залп. Декілька гвардійців одночасно, не змовляючись, без команди вистрілили в зрадника. Це сама Батьківщина покарала відступника.

Бій тривав понад чотири години, і броньований кулак фашистів не міг прорватися через рубіж…

– Достатньо, – зупинив директор підлітка, на що той зреагував миттєво:

– То ви скажіть, чого такого я у своєму рефераті не так написав? Бійців-панфіловців було двадцять сім, двадцять восьмий – політрук Клочков, а двадцять дев’ятий – зрадник і боягуз, який підняв руки вгору перед фашистами і якого товариші-герої застрелили тут же, на місці…

– Стривай, – знов перервав учня Секретнюк. – Насамперед нагадую, що тут я директор школи, а не ти, тому я запитую, ти відповідаєш. Затямив?

– Ну-у-у… затямив.

– Не нукай мені тут! Рознукався, бачте…

– Добре, затямив.

– Отож-бо! А тепер скажи, якими ще джерелами ти користувався, окрім цієї книги Кривицького?

– Ніякими, а що?..

– Повторюю, що запитую тут я, а відповідаєш ти, – грізно мовив директор. – Отже, ніякими, кажеш? Гм-м-м… А чи знаєш ти, що реферат – це узагальнений витяг із декількох письмових джерел, а не переписування своїми словами однієї-єдиної книги?

– Знаю, а що робити, коли…

– Зараз не про те мова, як реферат писати. Зараз я констатую, що ти не реферат зробив, а фактично одну-єдину книгу своїми словами переповів, нехай навіть це книга самого Олександра Кривицького. Щось можеш на це заперечити… чи далі продовжимо?

Підліток про всяк випадок промовчав.

– Отже, мовчиш! Гаразд. А тепер поясни, навіщо було розповідати молодшим школярам про так званого двадцять дев’ятого «панфіловця-зрадника»? От навіщо?

– Як-то, навіщо… – Борислав навіть зніяковів від несподіванки.

– А отак! Будь люб’язний, поясни мотиви свого вчинку.

– Але ж це правда…

– Що-о-о?! «ПРАВДА»?! Ти сказав – «ПРАВДА»?!

– Якщо про це написано в книзі, що є в нашій шкільній бібліотеці…

– І що з того?! Що з того, що книга ця є в нашій бібліотеці?! Стояла собі на стелажній поличці, пилюкою припадала. Ну, стояла б і далі… Але ж ні: саме тобі треба було взяти цю книженцію, прочитати про так званого «зрадника», написати свій нікчемний так званий «реферат», а потім ще й із третьоклашками своїм «відкриттям» поділитися! От же ж!..

– Не розумію.

– Не розумієш? Справді?..

Секретнюк знов перегнувся через стіл, відібрав у підлітка книжку, розкрив на форзаці та постукав нігтем по приклеєному до палітурки вкладинцю:

– Судячи за помітками бібліотекарки, вперше ти замовляв цю книгу позаторік, потім іще двічі. Отже, про так званого «панфіловця-зрадника» дізнався давно. Можна припустити, що позаторік і дізнався… Відтоді ж і запланував свій виступ.

– І нічого такого я не планував, – пробубонів Борислав, ховаючи очі, – просто прочитав, та й усе. А виступити перед третьокласниками мені запропонувала Елеонора Валеріанівна…

– Ну так, так! Знаю, до чого ти хилиш: історія – це твій улюблений предмет… історик ти наш!..

– Та спитайте Елеонору Валеріа…

– Не переймайся, ми вже поговорили, – кивнув директор. – Так, вона підтверджує, що ти справді поведений на історії. І водночас запевняє, що от цих двох сторінок…

Потягнувшись за багатостраждальним рефератом, Секретнюк показав на аркуш з червоною поміткою та на наступний за ним:

– Що цих двох сторінок у твоєму рефераті раніше не було. Якщо придивитись уважно, то можна побачити, що сторінки прошивали щонайменше двічі. Отже, сторінок у рефераті попервах і справді було менше. Бо фрагмент, де згадується так званий «панфіловець-зрадник», ти дописав і вшив згодом. Зробив це так, щоб Елеонора Валеріанівна не побачила його заздалегідь. Я правий чи ні?! Нумо давай, зізнавайся!

Виникла німа сцена, під час якої директор та учень напружено дивилися один одному в очі. Нарешті Секретнюк прорипів:

– Отже, не хочемо визнавати очевидного. Так?

– Та не пам’ятаю я, як ті сторінки прошивав. Що ви від мене хочете? Думаєте, це так легко – майже три десятки аркушів спочатку цвяшком пробивати, а потім голкою-циганкою проколювати?.. Та я собі всі пальці сколов!.. Ну-у-у, якщо не туди голкою тицьнув…

– Ти мені не викручуйся. Ач який хитрий! Подякуй краще, що зараз не ті часи, що раніше. Бо колись був би ти у мене бідний!

– Коли це?

– Послухай-но, Артеменку, не треба мені тут вдавати зразкового хлопчика! Знаю я, який ти «зразковий», – у директоровому голосі брязкнули металеві нотки. – Гадаєш, я забув, які нісенітниці ти понаписував у торішньому рефераті про славетного прикордонника Карацупу?!

– До речі, от саме торік я декілька книжок використав, – підліток ледь помітно посміхнувся.

– Декілька… Мовчи вже! – скривився директор. – Добре, що твій реферат про Карацупу не читав ніхто, окрім Елеонори Валеріанівни й мене, інакше наша сьогоднішня розмова відбулася б ще торік. Скажу відверто, пожалів я тебе, не став розбірок вчиняти. Хоча, як бачу тепер, дарма пожалів. Враховуючи, що позаторік ти обрав темою твору з російської літератури пісню Висоцького «Штрафні батальйони», – дарма пожалів!

– А що, хіба не можна?

– Так Висоцький – це ж суцільні блатні пісні!..

– «Штрафні батальйони» – це воєнна пісня, ніяка вона не блатна…

І підліток процитував:

Всего лишь час дают на артобстрел,

Всего лишь час пехоте передышка,

Всего лишь час до самых славных дел –

Кому до ордена, ну а кому до «вышки»!

Враг думает: морально мы слабы!

За ним и лес, и города сожжены…

Вы лучше лес рубите на гробы:

В прорыв идут штрафные батальоны!..

– А нумо припини негайно! – на мить втративши самовладання, Секретнюк підвищив голос і грізно постукав кулаком по стільниці. – Ти хто такий, щоб оцінювати, де поезія, а де блатні пісеньки?! Ти у нас Пушкін – чи все ж Борислав Артеменко?..

– Ну-у-у, звісно, що не Пушкін…

– Та звісно, що ні, – зітхнув директор, потроху заспокоюючись, – але пхати носа, куди не треба, вже навчився.

– Але ж, Іване Омеляновичу! Ви скажіть тільки, хіба це блатна поезія?..

– То не твоє діло! Бо дехто у нас розпустився, я так подивлюсь… То він, бачте, двадцять дев’ятого «панфіловця-зрадника» розкопав. То почав з’ясовувати, скільки знешкоджених Карацупою порушників кордону намагалися полишити територію СРСР у порівнянні зі шпигунами, які рвалися до нас. А також як саме звали його вівчарку – Інгусом[29] чи все ж Індусом. І як цей пес помер… Але «Штрафні батальйони»… Це ж загалом ні в які рамки не лізе!!! Щоб пісню якогось там Висоцького на уроці літератури розбирати!.. От навіщо?

– Навіщо я все це роблю?

– Авжеж.

– Мені просто цікаво дізнатися правду…

– Що-о-о?! Знов ти за «ПРАВДУ»?! Знов за своє?..

– Знов.

Секретнюк раптом замовк, заплющив очі й сховав обличчя в долонях. Перед його внутрішнім поглядом раптом