Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

– Іване Омеляновичу… Кхе-кхе!..

– Зачекай, Артеменку, я тут зараз, зараз. Терміново треба розшукати дещо… деякі відомості. А в цей час саме ти зайшов.

– То, може, мені б краще згодом?..

– Ні-ні, посидь трохи, май терпець. Бо твої коники вся школа терпіти мусить, а ти сам спокійно посидіти не можеш п’ять хвилин. Ви тільки погляньте на нього: отакий він є, Артеменко Борислав Борисович!..

– Ви це про що? – щиро здивувався підліток.

Однак упіймавши правильний, на його думку, тон, директор підхопив зі столу добре загострений твердий олівець, поставив на полях того аркуша, який розглядав, легеньку галочку (таку, щоб її було дуже легко стерти гумкою) і мовив суворо:

– Я про те кажу, що терпець вже у всієї школи уривається, а ти продовжуєш своє, причому абсолютно безкарно! То поясни, доки триватиме оця твоя поведінка, га?! Давай-но зізнавайся мерщій.

– Я не розумію…

– Не розуміє він, бачте! Гм-м-м!.. – директор мотнув головою, потім підсунув ближче до підлітка невеликий стосик цупких паперових аркушів, невміло прошитих чорною ниткою біля лівого краю, й запитав: – Це твій реферат чи, можливо, не твій? Чи, може, почнеш відпиратися і стверджувати, що це не ти написав?

– Ні, чому ж одразу не я… – про всяк випадок недовірливо глянувши на титульний аркуш, Борислав підтвердив: – Так, це мій реферат про подвиг двадцяти восьми героїв-панфіловців. Я писав. А що такого?

– Ви лише погляньте на нього, він ще й безневинного вдає!

– Та я ж і справді…

– Скажи мені, Артеменку, а хіба ж не ти виступив із цим своїм рефератом перед третьокласниками? Ти… чи не ти?..

– Ну-у-у, виступив, ну то й що тут такого! – знизав плечима підліток. – Мені так Елеонора Валеріанівна сказала. Не можу ж я вчительці історії перечити, якщо вона сама…

– Ти мені Елеонорою Валеріанівною не прикривайся, будь ласка, – зупинив виправдання Борислава директор. – Я з нею вже переговорив зранку і належні висновки з її слів зробив.

– А-а-а… вже переговорили? А чому…

– Послухай-но ти… хлопчиську!

Тепер у словах директора несподівано відчулася погроза, тому підліток насторожено замовк.

– Отак вже краще, – зітхнув Секретнюк, після чого продовжив: – Здається, ти ще не второпав, наскільки серйозно вляпався. Не тобі вирішувати, що тут і як. Мені це вирішувати, зрозуміло?

Борислав мовчки кивнув.

– Добре, що ти хоча б це розумієш. Отож знай своє місце й не заривайся. Із цим також питань нема, сподіваюсь?

Борислав знов мовчки кивнув.

– Зовсім добре, – похвалив директор. – А тепер далі поїхали… Отже, я знаю, що в рамках навчального плану передбачено, що весь цей рік, який є роком тридцятип’ятиліття Перемоги у Великій Вітчизняній війні, старшокласники готують реферати на відповідну тематику та виступають з ними перед молодшими школярами, у яких історія ще не викладається. Мені відомо також, що Елеонора Валеріанівна доручила тобі, як своєму улюбленому учневі, підготувати реферат «Безсмертний подвиг героїв-панфіловців». Більше того, твій виступ перед третьокласниками був приурочений до чергової річниці бою, що стався біля роз’їзду Дубосєково шістнадцятого листопада сорок першого року. Я все правильно викладаю?

Підліток знову ствердно кивнув.

– Ну, отож виступав ти у п’ятницю, чотирнадцятого листопада. Сьогодні у нас на календарі понеділок, сімнадцяте число. І на першій же великій перерві ти в моєму кабінеті. Розумієш, через яку причину?

– Та-а-а… Мабуть, тому, що вчителька третьоклашок обурилася, не дала мені довиступати і зі свого класу виперла, – пересмикнув плечима підліток.

– А чому вона вчинила так, ти розумієш?

– Та-а-а… хто ж її розбере?..

– Таким чином, ти стверджуватимеш, що не здогадуєшся?

– Н-ні-і-і…

– Зовсім-зовсім?

– Зовсім-зовсім.

– Ач який ти у нас! А нумо прочитай ось це.

Директор перегнувся через стіл, погортав цупкі сторінки реферату, знайшов ту, де на правому полі червоніли дві вертикальні смужки й великий знак питання, після чого наказав коротко:

– Читай.

Підліток забігав очима по рукописному тексту, проте Іван Омелянович уточнив вимогу:

– Вголос читай мені, вголос!

Тоді Борислав прочитав:

Але насправді не всі панфіловці були героями. Знайшлася між ними гнида, яка в момент найвищої небезпеки вирішила здатися в полон на милість бузувірів-фашистів. Перед лютим ворогом цей боягуз впав на коліна та здійняв руки вгору. Втім, герої-панфіловці не допустили цього – і ось вже 28 куль героїчних месників увіп’ялися в 29-го панфіловця-зрадника. Там на місці він і помер…

– І так далі, – проскреготав директор. – А тепер скажи, нащо було писати таке у рефераті?! Більше того, нащо було виступати з такою необдуманою заявою перед молодшими школярами?!

– Але-е-е…

Оскільки Борислав замовк, розгублено кліпаючи очима, директор загрозливо прошипів крізь міцно стиснуті зуби:

– Послухай-но, Артеменку, ти хоча б розумієш, що таке антирадянська пропаганда і що буває з тими, хто розводить її у будь-якому вигляді?..

– А-а-а… де тут антирадянська пропаганда?!

– А двадцять дев’ятий так званий «панфіловець-зрадник», застрелений своїми ж товаришами, – це як, по-твоєму, можна назвати, га?!

– Але ж це правда…

– Що-о-о?! – Секретнюк аж на стільці підскочив. – Ти звідки це взяв?!

– З книжки, яку знайшов у бібліотеці.

– З оцієї?

Відкривши велику шухляду солідного письмового столу, директор витягнув звідти й кинув на стільницю перед підлітком книжку Олександра Кривицького[27] «Підмосковний караул».

– Ну от, ви і це вже знаєте.

– А ти як собі думав, тут з тобою шуткують, чи що?!

Підліток скрушно зітхнув.

– А нумо зачитай, що ти тут знайшов? Тільки вголос читай, вголос!..

Погортавши сторінки, Борислав відшукав розділ «Як це було»:

У той день Клочков перший помітив напрямок руху танків супротивника і поспішив в окоп.

– Ну, що, друзі, – сказав політрук бійцям. – Двадцять танків. Менше ніж по одному на брата. Це не так багато!

Люди посміхнулися.

Добираючись до окопу, Клочков розумів, що чекає на нього і товаришів. Але зараз він жартував і, ловлячи на собі схвальні погляди червоноармійців, думав: «Витримаємо до кінця». Ось усі вони були перед ним – люди, з якими він мав розділити і смерть, і славу.

…Нехай армія і країна дізнаються нарешті їхні імена. В окопі були: Клочков Василь Георгійович, Добробабін Іван Євстахійович[28], Шепетко Іван Олексійович, Крючков Абрам Іванович, Мітін Гавриїл Степанович, Касаєв Алікбай, Петренко Григорій Олексійович, Єсібулатов Нарсутбай, Калейніков Дмитро Митрофанович, Натаров Іван Мойсейович, Шемякін Григорій Михайлович, Дутов Петро Данилович, Мітченко Микола, Шапоков Душанкул, Конкін Григорій Юхимович, Шадрін Іван Демидович, Москаленко Микола, Ємцов Петро Кузьмич, Кужебергенов Алекпер, Тимофєєв Дмитро Хомич, Трофимов Микола Гнатович, Бондаренко Яків Олександрович, Васильєв Ларіон Романович, Болотов Микола, Безродний Григорій, Сенгірбаєв Мустафа, Максимов Микола, Ананьєв Микола.

Був ще і двадцять дев’ятий. Він виявився боягузом і зрадником. Він один потягнув руки вгору, коли з танка, що прорвався до