Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

кажуть. Напівєврей, напівполяк і напівросіянин. Цікаво, чи не так?..

– Знов ти за своє! – зітхнув Валерка, який терпіти не міг подібних розмов. – Щось на тебе «портяшка» згубно подіяла, хоч як на мене…

– Та облиш ти! – махнув рукою Марек. – Наш Спартак сьогодні медальований, йому можна. І до речі… Не такий уже він і не правий.

– О-о-о, і ти туди ж, – відчуваючи, що добром подібні теревені не скінчаться, Валерка обійняв друзів за плечі й запропонував:

– А давайте про щось приємніше! Наприклад, про футбол…

– Ой, тільки не про це, прошу!!! – Спартак аж сіпнувся.

– А справді, чом би й не про футбол? – посміхнувся Марек. – Усі ж знають, що хоча ти й Спартак, проте вболіваєш за наше київське «Динамо».

– Знов ти за свої жартики?..

– Хлопці, хлопці, зупиніться! – Валерка добряче трохи струсонув обох. – Я про інше: якщо ви забули, то у нас тут Олімпіада-80 намічається. Ви про це ще пам’ятаєте, чи як?

– Авжеж пам’ятаємо! – з готовністю підтакнув Спартак.

– Отож моя мама пообіцяла в тому разі, якщо я закінчу десятий клас із п’ятибальним атестатом, дістати мені квитки на всі футбольні олімпійські матчі, що гратимуться в Києві. І хоча до нашого Спартака з його золотою медаллю я не дотягнувся, проте…

– Проте у тебе п’ятибальний атестат! Можна сказати, квитки на олімпійський футбол у тебе в кишені? Нічого собі поталанило… – Марек впав у шалений захват.

– Але ж матч буде не один, а готуватися до вступу в інститут треба буде не менш серйозно, ніж до випускних.

– Тобто… Що ти хочеш цим сказати?..

– Я хочу сказати, що заради найкращих друзів міг би поступитися переглядом одного чи навіть двох матчів. На вибір.

– Та ти що?! Серйозно?!

– Поступайся одним, Мареку. А я, мабуть що, пас, – зітхнув Спартак.

– Ти-и-и… добре подумав? – Валерка з подивом оглянув друга.

– Так-так, не варто відмовлятися заздалегідь, – підхопив Марек.

– Я добре подумав. Але я маю вагому причину, – кивнув Спартак.

– Ну-у-у… як знаєш, як знаєш.

– Знаю, хлопці! Повірте, знаю. Але…

Він озирнувся навсібіч і продовжив стурбовано:

– Але стає холодно, отож вертаймося всередину. У нас же дискотека до ранку. А вранці підемо всім класом на набережну Дніпра. Пішли!..

Й вони попрямували до рогу шкільної будівлі, за яким був вхід.

Кімната побачень Лук’янівської в’язниці, Київ, кінець вересня 1980 року

Охоронці, стоячи позаду кожного з них, пильнували, щоб ніхто нічого нікому часом не передав: ні підсудний адвокатові, ані адвокат підсудному. Втім, саме в останньому випадку вони могли не перейматися: оскільки підсудний Василь Стус мав намір відмовитися від послуг адвоката Володимира Медвідя, запропонованого державою, стосунки між ними зіпсувалися так, що гірше вже нікуди. Отож про обмін будь-якими речами й матеріалами йтися не могло у принципі.

І тим не менш порядок є порядок! Тому охоронці були змушені не тільки пильнувати кожен рух цієї парочки, але й дослухатися до їхньої розмови, що відбувалася на підвищених тонах:

– Послухайте, Василю Семеновичу! Будь ласка, не робіть дурниць…

– Залиш мене у спокої, гнидо.

– Василю Семеновичу, ви можете грубіянити скільки завгодно, однак це ні до чого не призведе.

– А я повторюю, що відмовляюся від твоїх послуг! Мені не потрібен так званий «адвокат», який просто у ході процесу визнає мою провину…

– Василю Семеновичу, ви нічого не розумієте в нашій професії!..

– Та все я розумію! Ти хочеш перед владою вислужитися…

– Василю Семеновичу!..

– Візьми до уваги, гнидо, я навіть не запитую – я просто констатую очевидну річ: ти підтанцьовуєш на боці обвинувачення!..

– Василю Семеновичу, давайте заспокойтеся, гаразд? Зробіть глибокий вдох, потім глибокий видих… Дуже корисно. Рекомендую.

– Та ти так смердиш, мерзотнику, що дихай, не дихай!..

– Василю Семеновичу, вкотре прошу заспокоїтися. Повторюю: ви нічого не розумієте в мистецтві судового захисту. Щоб домогтися пом’якшення, провину обвинуваченого потрібно для початку визнати.

– Але я не визнаю себе винним!

– Тоді це доведеться зробити мені. Що я, власне, і зробив.

– Овва! Та я краще сам себе захищатиму, ніж…

– Ви не зможете, бо достатньо лише одного невірно сказаного слова…

– Зате у тебе всі слова правильні, еге ж?! Мовляв, обвинувачуваний Стус справді винен – але прошу врахувати, що, повернувшись із місць позбавлення волі та проживаючи в Києві, він ударно працював на підприємствах міста, незмінно виконував виробничі нормативи…

– Та це ж пом’якшуючі обставини!

– Пом’якшуючі що?! Вирок, який ти мені фактично виніс?!

– Василю Семеновичу, я не прокурор і не суддя, а лише призначений вам державою адвокат, який намагається зменшити вам термін покарання, враховуючи вашу ударну працю та кепський стан здоров’я.

– Брешеш! Я наскрізь бачу твою прогнилу сутність…

– Василю Семе!..

– А тому востаннє кажу: краще захищати себе самого і програти, ніж довіритися такому комсомольському паразитові, яким є ти! Заяву щодо відводу адвоката я напишу. Все, уведіть мене звідси: мені більше нема про що розмовляти із цим покидьком, замаскованим під адвоката.

Останні слова були звернені до охоронця, який пильнував обвинувачуваного. Не моргнувши оком, той відступив на крок і мовив:

– Встати. Обличчям до стіни.

– Я все одно не відмовлюся від вашого захисту, Василю Семеновичу.

Але обвинувачуваний не відреагував. Стоячи біля облупленої стіни кімнати побачень, він чекав, доки охоронець відімкне рипучі залізні двері, що вели в тюремний коридор.

Кабінет директора школи № 38 Дніпродзержинська, 17 листопада 1980 року

У двері несміливо постукали.

– Заходьте! – вигукнув Секретнюк якомога суворіше, оскільки припускав, хто це має бути. Адже, судячи за годинником, минуло вже чотири хвилини першої великої перерви, а він спеціально вивільнив цей час від решти справ для непростої розмови з…

– Викликали, Іване Омеляновичу?

На порозі кабінету завмер худорлявий підліток – учень «9-Б» класу Борислав Артеменко. Ех-х-х, і за що йому привалило ж отаке «щастячко» – цього юного негідника на чисту воду виводити?..

– Викликав, авжеж.

– То я зайду?..

– Так-так, заходь і сідай. Ось тут, біля мого столу.

Дивна річ: здавалось би, з якого дива Івану Омеляновичу ніяковіти – він же директор школи, який викликав «на килим» усього лише не дуже успішного в навчанні старшокласника… Тим не менш негайно виникло відчуття, що повчальна високоморальна промова, пізготовлена заздалегідь і вивірена до останнього слова, нікуди не годиться.

Намагаючись збагнути, про що і в якій тональності говорити, Секретнюк схопив зі столу перші-ліпші папірці, що потрапили під руку, та почав гортати їх із зосередженим виглядом, перекладати, змінюючи місцями, а потім розглядати поодинці. Й хоча вдавав при цьому, що читає, – насправді гарячково намагався второпати, з чого б розпочати бесіду. Хоч би розпочати, справді! А там уже слово за слово зачепиться та й піде…