Жорж Шарпак - Спогади вигнанця, фізика, громадянина світу, Жорж Шарпак

розуму та його виправдання, заради розуміння когерентності світу. Так, можна було би розповісти, як класичний детермінізм, тобто каузальність, така близька Аристотелеві й Канту, виявилася лише припущенням, окремим прикладом квантового випадку, коли звичайні події розглядаються у збільшених розмірах. Можна було би показати, як математична форма законів дозволяє подолати явні суперечності завдяки вищій гармонії та чому очевидні парадокси теорії насправді містяться не в ній, а в нас.

Що ж до мене, то я завжди віддавав перевагу думкам, висновки з яких проливали світло на підвалини знання, книжкам, перша фраза в яких логічно вістила подальшу, циклічним поемам та їхнім чітким і вишуканим приспівам — скажімо, класичній баладі або наполегливим повторам малайського пантуму76. Напевно, саме в цьому перевага теоретика: здатність бачити когерентність законів, піддаючи власний розум випробуванню їхнім світлом[18]. Тож, Жорже, і ви, шановні читачі, ласкаво прошу до світу шукачів істини. Тут навіть найдрібніший з клерків радо вітатиме вас і сприятиме пізнанню секретів природи в садку, де без ліку стежок.

Частина третя. Громадянин світу

Жорж Шарпак

За участі Річарда Л. Ґарвіна

Розділ перший. Фізик і місто

Навіть коли дослідницька робота забирала в мене всі сили, я невтомно цікавився довколишнім світом, смертельними загрозами, яких побільшало з розвитком науки, жахливими наслідками політичних конвульсій. Впливало на це, безперечно, моє коріння та шлях, здійснений мною до фізики. Я завжди уважно стежив за політичним життям і намагався діяти згідно з нагальними потребами часу.

Наукова освіта

Велику частину життя я присвятив розшифруванні незмірно малого, а згодом — завдяки вікові й почестям — опинився у світі, який весь час змінювався. Родина, друзі, рідний край, наша прекрасна планета стали більш видимими, більш дотичними. Вийшовши з кокона чистої фізики — своєї лабораторії в ЦЕРНі, я зрозумів, що світ потребує більшої уваги. ЦЕРН — велетенський акваріум, населений кількома тисячами науковців з усього світу, позбавлених завдяки дотаціям матеріальних обмежень. І політичних також, адже навіть у найгірші моменти «холодної війни» між фізиками високих енергій зв’язки не переривались. Відсутність видимого військового чи економічного застосування знань цих людей дозволило політикам зберегти цей місток між науковими елітами ворожих країн — місток, головною метою якого завжди було переконування наших колег, які потерпали від тоталітарних режимів, у демократичних ідеалах.

Починаючи з 1996 р. я докладав великих зусиль до реформування початкової наукової освіти. Завдяки Леонові Ледерману, який 1959 р. прийняв мене до ЦЕРНу і з яким мене пов’язують тривалі дружні стосунки, я встряг до цієї авантури разом із юрмою академіків, директорів шкіл і тисячами активістів — спільно ми звели систему, яка переживе нас і подолає кордони. Разом із П’єром Лена та Івом Кере ми детально розповіли про своє місце у цій пригоді[19].

У 1992 р., незадовго до вручення мені Нобелівської премії, Ледерман запросив відвідати школу в ґетто для чорношкірих в Чикаго. Там він керував лабораторією, яка конкурувала з ЦЕРНом, і намагався змінити навчальну програму 450 тисяч учнів початкових шкіл міста, застосувавши метод, що звався «Hands’on» — «Руки вгору» і який ми згодом назвали «La main à la pâte» — «Руки в тісті».

Було очевидно — метод творить дива. Діти — від 5 до 12 років — почувалися щасливими, прагнули знань, а вчителі тішилися взаєминами, які встановилися з класом, і вражаючою програмою. Ішлося не тільки про отримання наукових знань дітьми, а й про своєрідний їхній розподіл. Дуже важливу роль грали ретельно продуманий експеримент, в ході якого діти активно відкривали довколишній світ, а також спеціальні зошити, в яких викладалися поступові фази дослідження, і спілкування дітей з невеличких дослідницьких груп зі звичайними класами.

Використані методи насправді не були чимось новим, щось подібне легко було знайти і у Франції, і за кордоном. Однак американці, усвідомлюючи загальний жалюгідний стан програм у своїх закладах початкової освіти, впродовж десятків років витрачали величезні кошти на вдосконалення системи. І пріоритет мала саме наукова освіта. Тож у деяких округах — здебільшого обраних через неймовірні злидні у школах — їм поталанило запровадити дієву стратегію, що сприяла амбітному реформуванню у національному масштабі.

Повернувшись із Чикаго, я вирішив поширити ці реформи і у Франції. За кілька місяців відбулися вибори, в результаті яких Міністерство освіти очолив Франсуа Бейру. Я зв’язався з міністром, і він начебто зацікавився. Домовилися про зустріч за участі Леона Ледермана. Згодом, у вересні 1994 р., міністр запросив нас узяти участь у випуску телешоу Жана-Марі Кавади «Хода століття», присвяченому освіті, і ми отримали можливість представити свої думки щодо важливості для дітей наукової освіти методом «Hands’on».

Вже не пам’ятаю ні того, як міністерством поширилися чутки про добре ставлення міністра до наших ідей, ні того, як встановився контакт із місцевими активістами, проте я впевнений в тому, що нам пощастило лобіювати відрядження чималої делегації з міністерства до Чикаго подивитися на роботу Ледермана.

Група складалася з П’єра Лена (астрофізика, голови Національного інституту педагогічних наук і члена Академії наук), Іва Кере (голови освітнього відділу Політехнічної школи, також члена Академії наук) і ще десятка осіб, яких я не знав. Миттєво складений звіт спричинив призначення дослідницької групи. Її члени вирушили до Сполучених Штатів за кілька тижнів до виборів 1996 р., внаслідок яких замість Франсуа Бейру прийшов Клод Аллеґр. Він в історії «Рук у тісті» відіграв вирішальну роль.

У 1993 р. в ЦЕРНі мене відвідав Робер Жерміне77, який розповів про проблеми наукової освіти у школах для інженерів. Він намагався вирішити їх, запустивши навчальну програму у щойно відкритій Гірничій школі в м. Нант. Я не міг повідомити йому нічого конкретного. За плечима в мене вже була зустріч із Джеррі Пайном — викладачем фізики на першому курсі Калтеху (Caltech) — Каліфорнійського технологічного інституту, найпрестижнішого інженерного вишу Сполучених Штатів, розташованого в Пасадені. Мене вразив рівень викладання — програма спиралася на майстерно задумані експерименти. Та ще більше спантеличило мене, як професор і кілька його однодумців осучаснили викладання у звичайних початкових школах, що їх відвідувало 12 тисяч учнів, 90% яких жили за межею бідності.

Було залучено всі школи. Навчальний матеріал і підручники, що їх отримали вчителі, вражали якістю, простотою та зручністю для педагогів. Експеримент — так само, як і програма Ледермана, спирався на кошти, отримані від Національної наукової фундації. Особливу роль відіграла група, якою керувала Карен Ворт, із Кембриджа, де розташовані Гарвардський університет та Массачусетський технологічний інститут; ця група в Пасадені опрацювала письмові посібники та експериментальні матеріали. Я з подивом відзначив, що скопіювати підручники та інші матеріали нескладно, і при цьому у Сполучених