Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

часто виказувала гордість та дух опору, властиві теперішній аристократії. Кожен з окремих маленьких союзів, що подрібнювали міський стан на стільки частин, залюбки забував про громадське добро, зате завше піклувався про інтереси та права корпорації.15 Для неї були характені спільні для всіх членів гідність та привілеї, які треба було боронити. Тут не можна було загубитися в натовпі або приховати в ньому низьку запопадливість. Тут кожен почувався, буцімто перебуваючи на сцені, щоправда, вельми тісній, але яскраво освітленій, і завжди мав перед собою одну й ту саму публіку, ладну нагородити його чи то оплесками, чи то свистом.

Мистецтво глушити гамір будь-якого опору було тоді куди менш удосконалене, ніж нині; у Франції ще не встигла запанувати та пустка, яка оточує нас тепер; вона була ще вельми лунка, й хто подавав у ній голос, той міг бути певен, що його почують.

Найнадійніший засіб для пригноблених примусити себе вислухати забезпечувався облаштуванням судочинства.

Наші політичні та адміністративні заклади зробили тогочасну Францію країною необмеженого правління; але за своїми судовими інституціями французи залишилися вільним народом. Судочинство колишнього порядку вирізнялося складністю, заплутаністю, повільністю та дорожнечею; це, безперечно, були великі вади; але в цьому судочинстві не можна було зустріти того плазування перед владою, яке становить собою не що інше, як одну з форм продажності, й до того ж найгіршу. Ця велика вада, яка не тільки розбещує суддю, а й за короткий час заражає цілий народ, була зовсім чужа судочинству давнього порядку. Судовий магістрат був незмінний і не прагнув до підвищення — дві обставини, однаково потрібні для його незалежності; адже яка користь з того, що на нього не можна вплинути примусом, якщо є сила-силенна способів вплинути на нього перспективою вигод?

Щоправда, королівській владі вдалося вилучити з відання загальних судів майже всі ті справи, в яких приховувався бодай якийсь урядовий інтерес; але вона й далі боялася судів, навіть тоді, коли обмежувала їхні повноваження. Перешкоджаючи їм провадити судочинство, вона не зважувалася заборонити їм приймати скарги й висловлювати свою думку; а що тогочасна судова мова зберігала ще нахили старої французької мови, яка не любила натяків, то магістратам нерідко випадало прямо називати урядові заходи деспотичними й свавільними діями.16 Отже, безладне втручання судів у адміністративні справи, що часто порушували порядок в управлінні, іноді правило за захист свободи людей: воно було великим злом, яке погамовувало ще більше зло.

У середовищі цих судових корпорацій та довкола них поряд з новими поняттями ще зберігали свою життєвість стародавні звичаї. Безперечно, парламенти були зайняті собою більше, ніж інтересами суспільства; але слід визнати, що в захисті своєї власної незалежності й честі вони завжди були безстрашними й вселяли свій дух у все, що наближалося до них.

Коли 1770 року було закрито паризький парламент, то посадові особи, які входили до нього, позбулися свого чину й своєї влади, та при цьому ніхто з них окремо не схилився перед волею короля. Навіть більше, судді другого роду, як, наприклад, палата податків, яких не стосувався, яким навіть не загрожував урядовий захід, що вразив парламент, добровільно підкорилися її суворим присудам, коли ці останні стали безперечними. Та й це ще не все: найголовніші адвокати, які вели справи перед парламентом, також цілком добровільно приєдналися до його долі; вони відмовилися від усього, що складало їхню славу та багатство, й воліли засудити себе на мовчанку, ніж з'явитися перед магістратом, що зазнав безчестя. В історії вільних народів я не знаю нічого більш високого за те, що сталося в цьому випадку, а тим часом усе це відбувалося у XVIII столітті пліч-о-пліч з двором Людовіка XV.

Багато судових звичаїв обернулися на національні звички. Кажучи взагалі, суди запозичили думку про те, що будь-яку справу належить обговорювати публічно, будь-яка ухвала підлягає оскарженню, звідти ж брали свій початок звичай гласності та любов до форми; все це ненависне рабству становить собою єдину частину виховання вільного народу, передану нам колишнім порядком. Сама адміністрація багато запозичила в судових мови та звичаїв. Король завше вважав себе зобов'язаним мотивувати свої едикти й викладати ті міркування, які спонукали його до ухвали того чи того заходу; рада додавала до своїх наказів величезні вступи; інтендант оголошував свої розпорядження через судового пристава. В усіх адміністративних колегіях старого походження, якими є, наприклад, корпус скарбників Франції або корпус виборних, справи обговорювалися публічно й розв'язувалися після вислуховування клопотань. Усі ці причини, всі ці формальності правили за перешкоди для королівського свавілля.

Тільки народ, і особливо селяни, майже ніколи не мав змоги чинити опір гнобленню інакше, ніж шляхом насильства.

І справді, йому була недоступна більша частина згаданих засобів до самозахисту; цими засобами міг послуговуватися лишень той, хто мав у суспільстві доволі високе становище й досить сильний голос. Але поза народом у Франції не було жодної людини, яка, коли вона цього хотіла, не могла б казуїстичними хитрощами загальмувати всю покору і, навіть поступаючись, протестувати.

Король, звертаючись до нації, мовив радше тоном проводиря, ніж необмеженого володаря. «Ми пишаємося тим,— каже на початку свого панування Людовік XVI у вступі до одного свого едикту,— що керуємо вільною й шляхетною нацією». Один з його пращурів уже висловлював ту саму думку старішою мовою: висловлюючи вдячність зборам державних станів за сміливість їхніх подань, він сказав: «...ми воліємо говорити з вільними людьми, ніж із холопами».

Люди XVIII століття не знали тієї особливої пристрасті до матеріального добробуту, яка веде до рабства,— млява, але водночас наполеглива й нездоланна пристрасть, яка легко поєднується і, сказати б, сплітається з багатьма чеснотами приватного життя,— з любов'ю до родини, із стриманістю, пошаною релігійних вірувань та навіть з помірним і дбайливим виконанням встановленого культу,— дозволяє чесність, але не допускає героїзму й чудово пристосована до виховання пристойних людей та боязливих громадян. Люди XVIII століття були гірші й водночас ліпші за нинішніх.

Тогочасні французи любили веселитися й обожнювали втіхи. Може, у своїх звичках вони були більш розбещені, у своїх пристрастях та поняттях — безладніші за сучасних людей; та вони не знали тієї помірної пристойної почуттєвості, яку бачимо ми. У найвищих класах люди піклувалися куди більше про прикрашання свого життя, ніж про його зручності, про славу — більше, ніж про збагачення. Навіть у середніх класах вони ніколи не були цілком поглинуті гонитвою за матеріальним достатком; навпаки, в прагненні до цього останнього вони нерідко зупинялися,