Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

фатальні наслідки для морального впливу церкви, за тих часів вселяло в її окремих членів дух незалежності стосовно світської влади.

Але що найбільше розвивало в духівництві властиві громадянину поняття, потреби та почуття, нерідко навіть пристрасті, то це — земельна власність. Я мав терпіння прочитати велику частину доповідей та виступів, що дійшли до нас у протоколах старих провінційних зборів і, зокрема, зборів Ланґедоку13, де духівництво ще більше, ніж у інших місцях, брало участь у деталях державного управління, а також протоколи тих провінційних зборів, які були скликані 1779 та 1787 рр. Вносячи до цього читання розуміння свого часу, я дивувався з того, що єпископи та абати, багато з яких вирізнялися святістю життя так само, як і знаннями, виступали з доповідями про прокладання шляху чи каналу, причому викладали предмет з глибоким знанням справи, з великою вченістю та дивовижним умінням міркували про те, як збільшити продуктивність хліборобства, забезпечити добробут жителів і створити розквіт промисловості, й у тій царині виявилися не нижче, а нерідко й вище мирян, що займалися разом з духівництвом тими самими питаннями.

На противагу думці, яка дуже поширилася й вельми міцно утвердилася, я наважуюсь гадати, що народи, які відбирають у католицького духівництва будь-яку можливість участі в хліборобстві й перетворюють усі його доходи на заробітну платню, роблять послугу тільки папському престолові, з одного боку, й світським володарям — з іншого, самих же себе позбавляють дуже важливого елементу свободи.

Для людини, підпорядкованої чужоземній владі ліпшою частиною своєї істоти й позбавленої можливості мати свою родину в країні, де вона живе, мислимий лишень один міцний зв'язок з ґрунтом, а саме — хліборобство. Порвіть цей зв'язок — і ця людина зовсім перестане належати якомусь певному місцю. В тій країні, де їй судилося народитись, вона живе, як чужинець, якого не може безпосередньо заторкувати майже жоден з інтересів цивільного суспільства, що оточує її. У справах свого сумління вона залежить тільки від папи; у своїх матеріальних засобах — тільки від монарха. Єдина її батьківщина — церква. В кожній політичній події ця людина бачить лише те, що може принести церкві користь чи завдати їй шкоди. Тільки б церква мала свободу й благодать,— яке діло цій людині до всього іншого? Найприродніше становище для неї в політиці — байдужість: чудовий член християнської громади, вона — посередній громадянин у всьому іншому. Такі поняття та почуття в стані, що є наставником юнацтва й керівником суспільних звичаїв, не можуть не справляти на душі цілої нації розслаблювального впливу в усьому, що стосується державного життя.

Треба прочитати накази духовного стану 1789 року, аби скласти собі правильне уявлення про те, яких переворотів може зазнати світогляд людей внаслідок змін, що настали в їхньому становищі.

У цих наказах духівництво часто-густо виказує нетерпимість, а подеколи й уперту прив'язаність до багатьох зі своїх старих привілеїв. Але при всьому цьому воно не менш вороже, ніж третій стан чи шляхетство, налаштоване до деспотизму, прихильне до громадянської свободи та захоплюється політичною свободою14; воно проголошує, що свобода особистості має бути забезпечена й до того ж не обіцянками, а процедурою, аналогічною habeas corpus*. Духівництво вимагає знищення політичних в'язниць, скасування виняткових судів та передач справ до вищих інстанцій, вимагає публічності всіх дебатів, незмінності всіх суддів, доступу для всіх громадян до посад, які повинні бути відкритими тільки за заслугами; менш обтяжливих і менш зневажливих для народу військових наборів, від яких нікого не звільнятимуть, викупу вотчинних прав, які, вийшовши з феодального ладу,— каже духівництво,— суперечать свободі; безумовної свободи праці; знищення внутрішніх митниць; збільшення кількості приватних шкіл: на думку духівництва, в кожній парафії має діяти школа, й ця школа повинна бути безплатною; вимагає світських доброчинних закладів, які мали б доброчинні комітети й майстерні в усіх селах; всіляких заохочень для хліборобства.

* Закон про особисту свободу (в Англії).

Власне, в політиці духівництво голосніше за всіх проголошує, що нація має невід'ємне й незаперечне право збиратися для видання законів та вільного схвалення голосуванням податків. Воно твердить, що жодного француза не можна примусити до сплати податку, якого він не схвалював шляхом голосування особисто або через свого представника. Навіть більше, духівництво вимагає, аби вільно обрані збори державних станів скликалися щороку; аби вони перед лицем нації обговорювали всі важливі справи; щоб вони видавали загальні закони, яким не можна було б протиставити жодних окремих звичаїв чи привілеїв; щоб вони визначали бюджет і контролювали витрати всіх відомств, не виключаючи королівського палацу; щоб депутати, які складають їх, були недоторкані й щоб перед ними міністри завше були відповідальними. Воно бажає також, щоб збори станів були запроваджені в усіх провінціях, а муніципалітети — в усіх містах. Про божественне право — жодного слова.

Виходячи з усього сказаного та незважаючи на кричущу розбещеність деяких його членів, мені здається, що в той момент, коли французьке католицьке духівництво зненацька захопила Революція, навряд чи коли-небудь існував чудовіший духовний стан, більш освічений і національний, який менше вдовольнявся самими своїми особистими доброчинностями, повніше збагачений суспільними доброчинностями й водночас більш віруючий; це достатньо виразно показали подальші утиски. Я почав вивчати старе французьке суспільство з глибокою упередженістю до духівництва, а завершив свою працю з великою пошаною до нього. Власне, воно мало тільки ті вади, які властиві всім — як релігійним, так і політичним корпораціям, коли вони міцно згуртовані та добре облаштовані; а саме, такі: схильність до втручання в чужі права, брак терпимості та інстинктивна, часто-густо сліпа прив'язаність до особливих прав стану.

Так само й міський стан колишнього порядку куди ліпше за нинішній був підготовлений до того, щоб у вирішальну хвилину виявити дух незалежності. Цьому сприяли навіть багато із слабких сторін його ладу. Ми бачили, що посади, які він обіймав, були тоді ще численніші, ніж нині, й що набути їх середні класи прагнули так само ревно, як вони прагнуть і тепер. Та ось у чому різниця: в ту добу більшість цих посадових місць не надавав і не відбирав уряд, і тому ці посади підносили значення своїх власників, не віддаючи їх на поталу центральної влади; отже, те саме, що нині завершує підпорядкування такої сили-силенної людей, тоді слугувало їм, навпаки, могутнім засобом до того, аби примусити поважати себе.

Всілякі винятки, що, на жаль, так різко відокремлювали від народу міський стан, до того ж обертали цей останній на лжеаристократію, яка