Джефрі Тріз - Слідами змови

біля столу, переступаючи з ноги на ногу, і дослухався до суперечки. І раптом мені сяйнула думка:

— Я знаю, сер!

Всі подивились на мене: сер Френсіс зневажливо, сер Джозеф підбадьорливо, сер Роберт… Його обличчя скидалося на маску. Він крутнув перо і сказав самими губами:

— Говори, хлопче.

— Може, мова мовиться не про хрін, а про схрон — вежу в Камберленді, наприклад вежу сера Філіпа Мортона. Тоді повідомлення треба читати так: «Звісти на схроні».

Лице сера Роберта було ще байдужіше, ніж досі. Але сер Джозеф ляснув себе по широких штанях і вилаявся.

— Хлопець сказав, як у око вцілив! Адже я сам із Камберленду, але так давно виїхав з дому, що хай мене дідько візьме, коли я згадав би за це.

Сер Роберт постукав по столі.

— Поясніть, прошу вас, про що ви говорите.

— Схрон, — почали ми одночасно з сером Джозефом і розповіли серові Роберту, які вони є, додавши, що Філіп Мортон теж має таку вежу, тільки вважається, що вона зачинена і що в ній ніхто не живе.

— Ідеальна штаб-квартира для змовників, — зауважив сер Джозеф. — Закладаюся головою, що саме за це і йдеться в посланні. Це ж одразу видно.

Сер Роберт обмірковував нове відкриття. Біле перо знову закрутилося млинком по чорній поверхні дубового столу, і, здавалося, ціла вічність минула, перш ніж його тонкі губи ворухнулися.

— Цю справу варто розслідувати. Комусь доведеться поїхати в Камберленд.

Він підвів голову й подивився мені просто у вічі.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
ТАЄМНІ АГЕНТИ

Так я вступив до таємної поліції королеви.

Думаю, що дев'яносто дев'ять із ста простих людей і гадки не мали, що така існує. Вони бачили або, ймовірніше, чули, що королева Єлизавета вільно буває серед своїх підданців — відвідує церкву, танці, їздить по околицях і, якщо її ласка, зупиняється побалакати з Томом, Діком чи то Гаррі. Знали, що багато хто сподівається її смерті. Знали, що раз у раз учинялися замахи на її життя, і вона рятувалася лише дивом.

Та це було зовсім не диво.

Сама Бес[18] не зважала ні на що, піддавала себе страшному ризикові, але вона мала вірних слуг, що піклувалися за неї. Спочатку Уолсінгем, що помер за кілька років до того, як я прибув до Лондона, потім Роберт Сесіль. Уолсінгем створив широку мережу урядових шпигунів та агентів, що винюхували змови і викорчовували їх, перш ніж вони ставали надто небезпечні. Уолсінгемові люди були повсюди. Вони знали всі тонкощі свого фаху. Змова за змовою підводила голову, і Уолсінгем, вибравши слушний момент, стинав ці голови в Тауері чи деінде.

Після його смерті поліцію очолив Роберт Сесіль. Він був незадоволений надмірними видатками свого попередника, звільнив багато агентів, проте зберіг саму організацію. Здавалося, королеві вже не загрожує небезпека. Один за одним вимирали її найзапекліші вороги. Та й сама вона була не безсмертна, отож простіше було чекати її смерті, ніж важити своєю головою, намагаючись прискорити неминучий кінець за допомогою отрути чи кулі. Але Роберт Сесіль був людина обережна і про всяк випадок ні на мить не послаблював пильності. Щастя королеви, що вона мала такого вірного слугу.

Все це й багато чого іншого ми дізналися, їдучи на Північ у товаристві Тома Бойда.

Ми познайомилися з ним за кілька день після того пам'ятного вечора у сера Роберта. Це був убого вбраний чоловічок, лисий і майже беззубий; така людина ніколи не впаде в око, і ви одразу ж її забудете. От тому, мабуть, він і був один з найкращих агентів.

— То це ви будете мені за провідників? — весело спитав він лунким басовитим голосом.

Він потиснув нам руки, і ми відразу стали друзями.

Сер Роберт довгенько грався пером, перш ніж наважився послати одного з своїх найкращих агентів у Камберленд на вивідини. Але його мала супроводити людина, що знала той край. Якщо Том Бойд поїде сам один, то в горах він блукатиме, наче сліпий, а в селах, з своєю сомерсетширською[19] вимовою, буде примітний, як негр.

Отож урешті вирішено, що з ним поїду я. Якщо ключ до таємниці слід шукати десь у Мортонових володіннях, то хто-хто, а я ці гори й долини знаю, як власну кишеню. Люди трактуватимуть мене як свого земляка і не боятимуться розмовляти з моїм супутником Бойдом.

— Та коли мене впізнають, люди сера Філіпа відразу почнуть полювати на мене. Може, ви дасте мені якусь цидулу, що я дістав помилування, аби вони мене не займали?

Сер Роберт похитав головою.

— Як же помилувати людину, коли її не звинувачено? Можу пообіцяти одне: якщо тобі не пощастить і тебе заарештують, ми подбаємо за твою безпеку. — Він усміхнувся. — Навіть нам, державним секретарям, доводиться додержувати закону.

— Я стежитиму, щоб він не вскочив у біду, сер, — запевнив Бойд. — Мій план такий: переберемося на мандрівного крамаря та його помічника і доїдемо до Камберленду. Там підшукаємо собі сховище: може, Браунріг знайде клуню, де ми зможемо ночувати, а може, нам дасть притулок його батько. Якщо буде хоч найменша небезпека, хлопець удень і носа не появить. Тільки його сім'я та найближчі друзі знатимуть, що він повернувся додому. Якщо він зведе мене з ними, я сам подбаю за все інше.

Певно, що Кіт теж хотіла поїхати з нами, і, звичайно, ніхто, крім мене, не вважав за потрібне відрядити ще й другого хлопця. Не знаю, що б ті джентльмени сказали, коли б довідалися, хто вона була насправді!

Ми довго й завзято сперечалися, проти її участі в експедиції висувалося дев'яносто дев'ять доказів, проте коли