Джефрі Тріз - Слідами змови

Він поворушився й зітхнув. Увесь той час, поки ми були там, він жодного разу не встав із стільця, і я б ніколи не здогадався, що він каліка, горбань.

— Ще одна змова? — стомлено запитав він.

— Це ми маємо вияснити, — зауважив сер Джозеф. — Послухайте пригоду Браунріга з його власних уст.

Я знову розповів усе, що знав. Детально змалював джентльмена в жовтому і його дім. Кіт теж додала деякі подробиці. Тим часом сер Роберт стругав одне за одним гусячі пера маленьким ножиком із срібною колодочкою і клав їх на свій каламар. Нарешті він озвався:

— Ваш джентльмен у жовтому — сер Девід Вікарс. Від деякого часу він у нас викликає підозру.

Кіт переможно позирнула на мене. Я моргнув їй у відповідь, та, зауваживши, що сер Джозеф дивиться на мене, почав був червоніти, але враз він теж підморгнув мені. Він стояв за спиною сера Роберта і міг строїти мені смішні міни.

— Мортон? — провадив сер Роберт. — Це вже дещо несподіване. А інших імен ти не чув?

— Ні, сер, на жаль, не чув, сер.

— Мортон з Камберленду, Вікарс з Нортамберленду. Гм! — Сер Роберт повернувся на стільці і кисло всміхнувся до сера Джозефа — Ненадійний народ на Півночі, Вільямсе!

— Годі вам, я сам із Камберленду! Та й оці хлопці звідти. Там є і добрі й лихі люди, так само, як і скрізь.

— Авжеж, авжеж. — Сер Роберт узяв перо й почав ним гратися, качаючи по чорній поверхні столу. — Та зважте, Вільямсе, на те, що останній заколот стався саме на Півночі.

— Це було двадцять п'ять років тому, якщо не більше.

— Байдуже коли. Боюсь, що не всі північні джентльмени затямили собі нашу науку. Бо ж ось приходять ці хлопці й розповідають про сера Філіпа Мортона. Знову Північ! Гадаєте, що це випадковий збіг? Може й так. Але коли ми довідаємось імена двадцяти шести джентльменів, що одержали той сонет, то, напевно, у нас буде чималенька колекція значних і стародавніх північних імен.

— Ви розкрили, що це означає? — поспіхом запитав сер Джозеф: йому, очевидячки, не дуже подобалася така розмова.

— Я надіслав сонета кузену Френсісові. В нього є свої способи. Він звичний до таких речей. Мабуть, він уже прийшов. Якщо тільки горішок не виявився затвердни на його зуби.

Напевно, все вийшло гаразд, бо за кілька хвилин у двері тихенько постукали, і до кімнати зайшов джентльмен, несучи під пахвою пакунок, загорнений у шмат чорного оксамиту.

— Ну як, Френсісе?

— Все виявилося дуже легко, — сказав гість, розмотуючи пакунок і кладучи на стіл мій рукопис. — Один з найпростіших шифрів у світі. Гадаю, ви самі з першого погляду зрозуміли б, у чім тут річ.

— У мене є інші справи, — лагідно зауважив сер Роберт. — Але чому ж усе виявилося так легко?

— Та от візьмімо хоча б слово «инакше». — І сер Френсіс Бекон вказав на потрібний рядок випещеним пальцем. — Навіщо він розпочав це слово з «и», коли треба писати «і»?

— Хіба я знаю? — відповів сер Роберт. — Я не поет.

Сер Френсіс пирхнув і вдоволено озирнув нас із виразом переваги. У нього були розумні, холодні, наче в змії, очі.

— Тому що, джентльмени, він хотів почати цей рядок з літери «и». Це йому було необхідно. А на «и» не зразу знайдеш слово, яке пасувало б до розміру й змісту його вірша. Це дитячий шифр. Ану, хлопче, — сказав він, підкликавши мене до столу, — прочитай серові Роберту це таємне послання.

— Таж… — почав був я і нараз усе збагнув. Треба було прочитати підряд початкові літери кожного рядка сонета.

ЗВІСТИНАСХРОНІ.

— Звісти нас… звісти нас хроні, — сказав я.

— От бачите, — промовив сер Френсіс.

— А що це, з вашого дозволу, означає? — спитав сер Роберт.

— Атож, — докинув сер Джозеф. — До чого воно? «Звісти нас хроні»? Як ви це поясните, сер Френсіс?

— О, дуже просто. Змовників чомусь пойняв неспокій. Вони хочуть удатися до надійнішого способу зв'язку: адже їм треба надсилати одне одному повідомлення, листуватися…

— Так, але до чого ж тут хрін?

— Це випробуваний спосіб передавати листи. Ви надрізаєте корінець хріну, вкладаєте всередину невеличкий згорнений папірець і посилаєте куди треба кошик з городиною. От і все.

— А як же сік? — спитав я.

Сер Френсіс подивився на мене так зверхньо, ніби я не мав права говорити без його дозволу.

— Авжеж, чорнило, мабуть, розпливеться, — зауважив сер Роберт.

— Якщо бажаєте, я можу влаштувати спробу.

— Не бачу в цьому сенсу, — відповів його кузен, бавлячись пером. — Звичайно, ми можемо встановити нагляд над шляхтичами, що викликають підозру, але, — зітхнув він, — шпигуни коштують дорого. Для того, щоб простежити, кому і звідки приносять городину, потрібна буде ціла армія агентів. Не уявляю, як це можна зробити. Сер Мортон, наприклад, поїхав у Камберленд. Як нам підіслати шпигуна в його дім?

Деякий час усі ніяково мовчали. Перший заговорив сер Джозеф Вільямс.

— Хіба у вас не досить доказів, щоб одразу заарештувати декого з цих людей? От хоча б Вікарса, котрого наш юний друг так влучно назвав «джентльменом у жовтому».

— Зробити це можна, — погодився сер Роберт, — але я вважаю за краще не чіпати його, поки ми довідаємось імена інших змовників.

— Можна його допитати.

— Не люблю я… допитів, — одказав сер Роберт, здригнувшись од відрази — Не можна покладатися на те, що кажуть люди на тортурах. Вони можуть обмовити і винного, і невинного. Краще стежити й стежити, аж поки все стане відомо, а тоді враз схопити.

Розмова тривала далі. Всі висловлювали різні гадки, але справа не посунулася ні на крок.

Я стояв