Ігор Михайлович Бондаренко - Жовте коло

звичайно, що я не вірю в нашу молодь. Серед них є здорові сили, але громадська думка, що формується журналістами, наскрізь протрухла.

— Що ви маєте на увазі конкретно?

— Ну, всі ці відозви за мир. Відверто кажучи, мені набридли розмови про громадян у військовій формі. Пробачте, а ви були солдатом?

— Я був нагороджений Рицарським хрестом…

— Я теж був на фронті, — шанобливо продовжував Келлер. — І був двічі поранений. Перший раз — на Східному фронті, другий — у Африці. — Помовчавши, він додав: — Я написав книгу і хотів би надрукувати її.

— Це книга про Африку?

— Так.

— І що ж ви там описали?

— О, багато дечого, дуже багато… Як ми там жили і як боролись…

— Це цікаво.

— Коли б не було нас в Африці, хіба могла б довго існувати західна цивілізація? — піднесено промовив Келлер.

— Ви такого значення надаєте Африці?

— Справа не лише в ній. Африка — один із форпостів вільного світу. Я маю на увазі і В'єтнам, і Близький Схід, і Латинську Америку. Скрізь, де комуністи висовують свої ослячі вуха. Дорогенька, мені ще подвійний! — гукнув Келлер Стеллі, що пробігала повз них. — Ох, пане Клінген, нема жінок, кращих від німкень, — проводжаючи поглядом барменшу, сказав капітан.

— Кажуть, що в Африці теж трапляються гарненькі.

— О, звичайно, але хіба зрівняєш… Два роки тому я був у Франції. Взяв відпустку, гроші, сів на літак і за кілька годин опинився в Парижі. Всі бари на майдані Пігаль обійшов. Усяких жінок бачив. Але ні. Немає кращих за німкень!.. Та-а-к, — мрійно протягнув він і підняв чарку: — За ваше здоров'я!

Келлер надпив із чарки.

— Я хотів було спробувати щастя в кіно, — продовжував він. — «Але Австрія вся погрузла в пацифізмі. Я був у видавництві Дорнбергера та Гейстормайєра і скрізь чув тільки одне слово: «Мир! Мир!» Цими слівцями завжди прикриваються боягузи. Коли треба стріляти, вони починають розпускати нюні, щось базікати про мир. Ніякого миру нема. Є ми і вони!.. Або ми — їх, або вони — нас! Але я волію, щоб ми — їх… І тому мене просто казять ці розмови про мир.

— Отже, вам в кіно не поталанило. Це був теж фільм про Африку? — трохи згодом запитав Клаус.

— Так, я написав сценарій. За своєю книжкою. Правдивий і мужній. Адже Африка — це не тільки апельсини та банани. Я так казав своїм солдатам: «Солдати свободи! Ми тут не для того, щоб тільки жерти і… Пам'ятайте! Ми захищаємо західну цивілізацію. Брати по зброї! Америка з нами, з Америкою нам і сам дідько не страшний!..» І ось у такому дусі. На хлопців це дуже здорово впливало…

— А чому ви називали їх солдатами свободи? — так, ніби ненароком, поцікавився Клінген.

— А як же… Свобода… Братерство… Ну і все таке — адже це те, що захищає західний світ.

— Свобода! Рівність! Братерство!

— Саме так, саме так…

— Отже, ви і ваші колеги служили там з ідейних міркувань?

— Ну, звичайно, з яких же ще?!

— Але я чув, що ландскнехти отримують немалі гроші, та й трофеї, мабуть, були.

— Які там трофеї в чорномазих! Адже ті, що багатші, частіше з нами, а решта — голота, злидні. Ну, дещо траплялось, звичайно, але рідко, а так коли що — брали натурою.

— Натурою?

— А що тут такого? Візьмеш молоду дівчину, побавишся.

— Це ж гвалтування?!

— Всяке бувало… Давайте вип'ємо за фатерлянд. Стелло! Пташечко!.. Дай два подвійних!

— Ні, мені мозельвайну…

— Ну що ви, пане Клінген! Вам не личить пити цей кисляк!

— Я не люблю міцних напоїв, — сказав Клаус.

— Ох, пане Клінген. Адже ж двадцятий вік — вік високої концентрації: високі швидкості, міцні напої, моря крові… Мені якось казали, один художник малював картину «Двадцятий вік» — море крові. Це вірно. Треба жити конденсовано, я б сказав. Що повинен уміти в наш час справжній мужчина? Він повинен влучно стріляти, добре пити, кохати жінок!..

— Одначе, нам пора, — перебив його Клаус.

Залишивши гроші на столі, Клінген, а за ним і Келлер вийшли на повітря.

Найрозкішніша вулиця Відня, Грабен, сяяла тисячами вогнів. Тут не було миготливих неонових зображень, як в Америці, світлові реклами були зроблені з великим смаком.

Клінген і Келлер звернули в провулок. Перехожих тут було мало, а скромні вуличні ліхтарі ледь освітлювали номери будинків.

— Доповідайте, — сказав Клінген, який уже засвоїв цей командирський тон щодо підлеглого.

— Все зроблено, шеф! Документи дістали, вони знаходяться у відомої вам людини.

— Довелось попрацювати?

— Так… Трохи…

— Дещо я читав у пресі. Це ваша робота, капітане?

— Так, шеф.

— А не можна було все це зробити тихіше?

— Ніяк…

— Ви бачили документи? Їх можна сховати в кермову колонку «мерседеса»?

— Гадаю, що так, — неквапом, стверджувально кивнув Келлер.

— Вони зашифровані? Я питаю про це вас на той випадок, коли…

— Документи зашифровані, шеф! А якщо… якщо, я сподіваюсь, не буде…

Клінген зупинився і уважно подивився на Келлера.

— За мною ув'язався хвіст, — сказав він. — Я ще не знаю, хто це. Але, звичайно, не наш друг… Вам доведеться бути завжди десь біля мене.

— Він на машині? — запитав Келлер.

— Так.

— Ну що ж? У мене для нього знайдеться невеличкий сюрприз…

— Завтра я їду в Цель-ам-Зее, а ви прибудете туди післязавтра, — сказав Клінген. — Будемо обачніші, капітане. Краще, коли ми з'явимося там поодинці. В Кельн ми виїжджаємо восьмого вранці. Будьте напоготові!