Володимир Леонідович Кашин - Тіні над Латорицею

— Вам знайома ця річ? — змушений був повторити запитання підполковник. — Перекладіть, Габоре!

Підполковник, звичайно, помітив розгубленість Шефера — тут і не з його досвідом можна було зробити висновок, що з перснем у м'ясника зв'язані не дуже приємні спогади. І Коваля, як це часто бувало в його роботі, охопило почуття, що несподівано знайдено архімедову точку, на яку можна спертися. Підполковник повільно повертав у руках перстень, розглядаючи його і гарячково міркуючи тим часом, як краще використати цю несподівану удачу.

— Ваш перстень? — у лоб спитав Шефера. М'ясник скинув невидющі очі на Коваля.

— Унмогліхт! — прохрипів у відповідь. — Це неможливо… — раптом промовив українською мовою. — Як він потрапив сюди?

— Перстень ваш? — повторив запитання Коваль.

Кров повільно припливала до щік Шефера. Погляд ставав осмисленим, але страх, як і раніше, ще гніздився в очах.

— Як він потрапив до вас?

— Ви не відповіли на моє запитання, — нагадав підполковник.

Шефер уже повністю опанував собою.

— Унмогліхт, — повторив упівголоса. — Дозвольте подивитися.

Коваль подав йому перстень.

Поглядаючи, як обережно бере його м'ясник, як повільно повертає, розглядає, приміряє на свій палець, Коваль переконувався, що на цей раз інтуїція його не підводить.

— Не підробка, — з легкою іронією зауважив він.

— Наче привид, — тяжко зітхнув німець. — Страшно, коли оживають привиди.

— Хіба це можливо, щоб оживали? — з удаваною наївністю спитав Коваль. — По-моєму, ні.

— До цієї хвилини і я так думав, — знову зітхнув м'ясник, повертаючи перстень.

— А тепер? Шефер промовчав.

— Ви все-таки не відповіли на запитання: це ваша річ?

Шефер похитав головою.

— Але ви і раніше бачили цей перстень?

М'ясник кивнув.

— У кого?

— Де ви взяли його? — в свою чергу запитав німець.

— У домі вашої сестри. Де ж іще.

— Так, — промовив по паузі Шефер і стиснув губи. Потім подумав і додав: — Певно, що не у сховці.

— Чому ви певні цього?

— Я так і думав, — відповідаючи якимсь своїм здогадкам, промовив Шефер.

Коваль не перебивав. Чекав, щоб підозрюваний сам розговорився. Так він більше розповість, аніж тоді, коли відповідатиме на запитання.

Поступово створилася більш довірлива атмосфера, ніж на-початку, і Шефер, не чекаючи перекладу, заговорив ламаною українською мовою:

— Це мій перстень. Він мав бути моїм. Але… Це — наша фамільна коштовність, що передавалася по чоловічій лінії. Його носив на руці мій дід, потім батько. Далі йду я. Але після смерті батька, який жив разом з Катарін і зятем, сестра сказала, що перстень пропав… Хай простить мене господь, — зітхнув м'ясник, — сама була дуже зажерлива, а тут ще й чоловік при владі… Тому я так здивувався, побачивши його у ваших руках. Я тоді повірив сестрі.

Пояснення Шефера здавалися правдивими. Після заяви Коповскі про відсутність алібі у єдиного спадкоємця (ох, це вічне людське куі продест), він сподівався, що вийшов на пряму стежку. Але, видно, ще довго доведеться блукати манівцями.

— Ваша фамільна коштовність, значить, — тихо промовив підполковник — Так. Так… А чого ви вирішили, що ми його взяли не із сховки? Яку сховку ви мали на увазі?

Шефер зам'явся, прикривши очі повіками. Губи його надулися, заворушилися, немов шукав потрібних слів, ледве стримуючи випадкові, небезпечні, що могли необачно зірватися. Зморшки на переніссі стяглися — на обличчі відбилася ціла гама почуттів.

Коваль терпляче чекав.

— Ну так, просто, — зрештою видушив із себе німець. — Вихопилося… Знайшли, і все… Ясно, що в хаті… А де саме Катарін раніше ховала, не знаю. Якби знав, може, давно забрав би. — М'ясник зробив паузу. — Дозвольте все-таки спитати, де саме ви його взяли? Коваль вагався. З досвіду знав, що інформація — найголовніше, чого не вистачає винуватцю, щоб заплутати розслідування. У цій боротьбі двох протилежних інтересів — злочинця і оперативника або слідчого — одній стороні все відомо про злочин і майже нічого з того, що відбувалося потім на місці події, які зібрано докази, як ведеться розшук і розслідування. А друга сторона, власне, для того й веде розслідування, щоб відтворити цю невідому для неї сцену злочину, з'ясувати мотиви його і встановити особу злочинця.

Чи не зашкодить справі він, Коваль, даючи інформацію Шеферу?

— У вітальні, — зрештою сказав підполковник, вирішивши, що злочинцеві така інформація не допоможе.

— Убивця міг випустити з рук перстень у темряві, — зауважив м'ясник.

Коваль не сказав, що перстень знайшли під диваном. Здогад Шефера про дещо свідчив. М'ясник говорив як людина, що добре знає подію або має осяяння.

— Мабуть, убивця не роздивився зопалу, що це дорога річ. У тій хапанині, серед крові…

Шефер опустив голову і прикрив повіками очі. Кожному з присутніх у кабінеті по-своєму уявилася картина нічної трагедії, і всі мовчали.

Коли м'ясник підвів голову, Коваль спитав:

— Чому вас цікавить, де саме знайдено перстень?

— Цей перстень… — тяжко зітхнув у відповідь німець

Цей перстень… — повторив він. — Тільки тепер повністю розумію, як вона мене обікрала. Мила сестричка! Цей перстень вартий добрих грошей… А казала, що його немає.

— Може, хотіла подарувати своєму чоловікові, Карлу.

— Не знаю.

Відповідаючи на запитання, м'ясник тривожно стежив, як Коваль загортає перстень у промокашку, щоб сховати у сейф.

— Краще було б у замшу.

— Промокальний папір теж годиться, — відповів Коваль, зачиняючи дверцята.

Німець тільки зітхнув і розвів