Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Про людину-мавпу і аполлоноподібного незнайомця, — відповів Гуд. — Вони мені снилися всю ніч: я врятував пані — смагляву красуню у блакитному — і лише приготувався одержати в нагороду цілком заслужений поцілунок, як вона завередувала і перетворилася на камінь.

— Так їй і варто було вчинити щодо вас, якщо вона не дурепа, — сердито перебив Аллан і додав: — Це ви через сон сьогодні стріляли ще гірше, ніж завжди. Я помітив, що ви промахнулися у вісім фазанів поспіль.

— А я бачив, як ви підстрелили вісімнадцять поспіль, — жваво заперечив Гуд, — так що спільний підсумок не постраждав. Отже, продовжуйте вашу романтичну повість. Увечері, після неабиякої дози грубої повсякденної дійсності, я люблю трохи романтики в образі небаченого фазана.

— Романтика! — обурився Аллан. — Це я романтик? Будь ласка, не суди мене по собі, Гуде.

Тут утрутився я, благаючи Аллана не гаяти часу на суперечки з Гудом, який не гідний його уваги; нарешті старий змилосердився і почав:

— Мені доведеться поквапитися, аби швидше закінчити цю справу, яка сушить мені горлянку — я довго жив наодинці і не звик говорити як політик — і змушує випивати зайве. Ви теж усі поспішаєте — особливо Гуд, якому хочеться хутко дістатися до кінця розповіді, щоб висловитися, як учинив би він сам на моєму місці, а ви, мій друже, завтра вранці виїжджаєте, і вам потрібно спакуватися перед відходом до сну, — тому я багато що пропускатиму — пропущу, наприклад, всю нашу поїздку, хоча це була найцікавіша подорож, і почну розповідь з нашого благополучного прибуття до першого гірського пасма, за яким, за словами Зікалі, починалася пустеля. Тут нам необхідно було залишити віз, оскільки неможливо переправлятися на волах через гори і піски.

На щастя, ми могли це зробити в мирному селищі, що чарівно розташувалося над водою. Я залишив свого воза під опікою Мавуна та Індуки, яким цілком довіряв, і пообіцяв місцевому вождю гарний подарунок, якщо після нашого повернення все буде неушкодженим.

Той обіцяв зробити все від нього залежне, але сумно додав, що вирушаючи до країни Хоу-Хоу, ми ніколи не повернемося, тому що це земля дияволів. І він запитав, як на цей випадок розпорядитися моїм добром. Я відповів, що наказав моїм зулусам, у разі, якщо я не повернуся через рік, вирушати назад туди, звідки ми приїхали, і повідомити, що я загинув, але що йому, мовляв, нічого побоюватися, оскільки я великий чарівник і знаю, що повернуся задовго до призначеного терміну.

Він знизав плечима, із сумнівом дивлячись на Іссикора, і на цьому бесіда закінчилася. Все-таки мені вдалося умовити його дати нам трьох чоловіків провідниками і водоносами, за умови, що ми їх відпустимо, як тільки забачимо вдалині болото. Ніщо не могло б їх примусити підійти ближче до країни Хоу-Хоу.

Отже, у встановлений час ми вирушили в дорогу, залишивши Мавуна та Індуку майже в сльозах, бо похмурі передчуття вождя передалися їм, і вони вже не сподівалися побачитися з нами знову. Про Ханса, правда, вони не пошкодували б, тому що ненавиділи його так само, як він ненавидів їх, але мене вони по-своєму любили. Поклажа наша була неважка: рушниці (я взяв двостволку), деякі ліки, ковдри, кілька змін білизни і взуття для мене, пара револьверів і різний посуд для води; прихопили ми також тютюн, сірники, свічки і сушене коріння, на випадок, якщо не натрапимо на дичину. Нібито трохи, але, ще не діставшись до пустелі, я був готовий половину кинути; не знаю, як би ми перевалили зі всім цим через гори, якби не було з нами трьох водоносів.

Підйом і перевал через гребінь гори забрав у нас дванадцять годин; ми зупинилися тут на ніч, а наступного дня спускалися шість годин. Біля підніжжя гір росли миршава трава і рідкий чагарник, поступово зникаючи в міру того, як гола рівнина переходила в пустелю. Останній наш привал біля води випав на другу ніч; на ранок, наповнивши весь свій посуд, ми вступили в область безплідних пісків.

Три дні ми йшли проклятою спекотною пустелею. На щастя, завдяки економії і стриманості нам вистачило води до полудня третьої доби, коли, змучені спекою, з гребеня бархана ми побачили вдалині густу зелень, що позначала початок болота. Тут, за домовленістю, наші провідники могли повернутися додому, і ми зберегли для них воду на зворотний шлях.

Проте після короткої наради вони вирішили піти з нами далі, і коли я запитав чому, обернулися і вказали на густі хмари, що збиралися позаду нас на обрії. Ці хмари, пояснили вони, провіщали піщану бурю, при якій у пустелі не виживе жодна людина. І вони переконували нас рухатися якнайшвидше. Ми зібрали останні сили і три милі, що відділяли нас від краю болота, бігли. Тільки ми досягли чагарників очерету, як почалася буря; проте ми продовжували бігти, поки не дісталися місця, де очерет ріс особливо густо і де, розкопуючи руками мул, можна було черпати з ямок воду, яку ми жадібно пили. Тут ми просиділи навпочіпки кілька годин, перечікуючи ураган.

Видовище було жахливе. Пустелі не було видно за густими хмарами здійнятого піску, який навіть крізь очерет осідав на нас густими шарами, і часом доводилося вставати і струшувати з себе його вагу. Він душив нас, подразнював шкіру. В пустелі ми були б живцем поховані. Очерет став нашим порятунком.

Так просиділи ми всю ніч; до світанку буря вгамувалася, сонце зійшло на безхмарному небі. Напившись удосталь, ми повернули