Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

назад до краю болота і з гребеня піщаного горба почали оглядати місцевість. Іссикор простягнув руку на північ і торкнув мене за плече. Вдалині темною плямою на ніжній синяві неба малювалася грибоподібна димна хмара.

— Знову хмариться, — сказав я. — Ураган повертається?

— Ні, пане, — сказав він, — це димить Вогненна гора моєї батьківщини.

Отже, слова Зікалі досі виправдовувалися. Але якщо існує не. відомий жодному досліднику вулкан, то чому не бути також і похованому місту зі скам’янілими людьми і навіть Хоу-Хоу? Але ні, в Хоу-Хоу я не вірив.

Тим часом наші троє тубільців запаслися водою і розпрощалися з нами, твердо повіривши в мою магію: адже якби ми вийшли на кілька годин пізніше, загинули б усі до одного.

Після того як провідники пішли, ми розташувалися на відпочинок в очеретах. Але нам не судилося відпочити: як тільки зайшло сонце, до болота з усіх околиць почала сходитися на водопій звірина.

При світлі місяця я бачив, як виступали з темряви великі стада слонів і велично прямували до води. З чагарників, де ми ховалися вдень, підіймалися буйволи, вискакували антилопи, а з води долинало ревіння повільних бегемотів і чувся важкий плюскіт, учинений, мабуть, наполоханими крокодилами.

Але це ще не все, бо на таку велику кількість дичини вийшли полювати леви, які хрипіли, ревли і вбивали, як годиться царям звірів. Варто було хижаку кинутися на яку-небудь безпорадну антилопу, як увесь табун сахався вбік з таким неймовірним шумом, що неможливо було заснути.

До того ж не виключалася можливість, що леви заради зміни дієти спробують напасти на нас. Довелося відмовитися від сну і розкласти багаття з торішнього очерету.

Навкруги нас був справжній рай для спортсмена, але мисливцю тут нічим було спокуситися: слонову кістку не перевезеш через пустелю, а тільки хлопчисько вбиває дичину безцільно, на поживу черв’якам. Правда, вдосвіта я застрелив до сніданку антилопу, але це був єдиний постріл, який я собі дозволив.

Я скористався вимушеним безсонням, щоб розпитати Іссикора про його країну. Під час подорожі він був мовчазний і стриманий і всю свою енергію зосередив на тому, щоб якнайшвидше просуватися вперед. Тепер момент здався мені сприятливим для бесіди. Я питав про місто веллосів і його мешканців. Іссикор відповідав, що місто велике і населення його численне, хоча не таке, як за минулих поколінь. Плем’я вироджувалося, частково внаслідок споріднених шлюбів, частково через тяжкий терор, що відбирав у жінок бажання народжувати дітей, яких у будь-який момент могли віддати в жертву жорстокому богу. В Хоу-Хоу Іссикор, безумовно, вірив, оскільки, за його словами, одного разу бачив його здалека — і був він такий жахливий, що не вистачить слів переказати.

Я настирливо витягав з нього відомості про чудовисько, оскільки Іссикор неохоче зупинявся на цій темі. Я тільки дізнався, що зростом воно перевищує людину і “ходить прямо”, що воно ніколи не покидає острова і лише жерці Хоу-Хоу бувають на березі.

Іссикор перевів розмову на державну систему веллосів. Верховна влада, була спадкова і могла передаватися як чоловічою, так і жіночою лінією. Вождь носив за іменем свого народу титул Веллу, який водночас був ім’ям споконвічного царського роду.

Теперішній Веллу був старий; у нього залишилася одна тільки дочка-спадкоємниця, панна Сабіла. Сам Іссикор доводився їй троюрідним братом: його дід був рідним братом її величного діда.

— Отже, якщо ця панна помре, ви станете вождем, Іссикоре? — зауважив я.

— Так, пане, за правом спадку. Але може статися інакше. Жерці Хоу-Хоу сильніші за вождя. Головний жрець Деча теж прямий нащадок Веллу, і в нього є спадкоємці-сини.

— Отже, Деча зацікавлений у смерті Сабіли?

— Так, пане, йому потрібно усунути з дороги нас обох.

— А як же її батько, Веллу, погоджується на смерть своєї єдиної дочки?

— Він любить її, пане, і хоче нас одружити. Та, як я вже казав, він старий і боязкий. Він боїться бога, який узяв уже його старшу дочку; боїться жерців, оракулів бога, які, говорять, убили його сина, як тепер вони прагнуть знищити мене. Проте таємно від жерців він послав мене, нареченого своєї дочки, шукати допомоги у великого чаклуна, з яким колись мав справи його батько. І заради Сабіли я порушив велику заборону і вирушив розшукувати Білого Вождя, про якого говорить пророцтво. Дорого заплачу я за це діяння.

Мовчки слухав я плутану мову Іссикора. Лише пізніше я запитав його, коли станеться фатальне жертвопринесення; з неприхованим хвилюванням він відповів:

— У ніч повного місяця в місяць жнив — отже, за чотирнадцять днів. Ми маємо поспішати — ще п’ять днів триватиме наша подорож: три дні візьме обхід болота і два дні підійматися річкою. Благаю тебе, пане, не барися, бо ми прийдемо надто пізно і Сабіла загине.

— Я не спізнюся. Заспокойся, мій друже Іссикоре. Я сам хочу якнайшвидше покінчити цю справу. А зараз, оскільки звірина в болоті нібито вгамувалася, спробую трохи поспати.

На щастя, мені це вдалося.

Кілька годин я проспав здоровим міцним сном,