Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

тебе коли-небудь ситуація, коли ти, збираючись… Та байдуже куди – до бабусі в село, на вакації до моря… чи ще там кудись… Чи бувало, що ти в такі моменти довго не міг спіймати маршрутку чи таксі на вокзал? Часто запізнювався на останню електричку? Або перед самісіньким відїздом натикався на купу невирішених повсякденних справ, які чомусь раптово ставали нагальними?

Гриня мовчки слухав старого.

– Фігня це все, – зненацька сказав він.

Старий зупинився.

– Ти, я бачу, мені не віриш, – сумно мовив він. – Чи не розумієш. Це твоє право. Але мені все-одно здається, що наша розмова не була марною. Бувай здоровий, Григорій. І пам’ятай, що я тобі сказав про більшість і про те, що якщо довго розчиняти свій осад в горілці, то існує серйозний ризик, що з часом вона розчинить і тебе. Бувай.

Бомж повернувся і повільно посунув в інший бік. Грині чомусь стало незручно. Ні за що образив старого бомжа. В нього й так проблем вистачає, а тут ще й всякі… Климовський вже неодноразово лаяв себе за подібні штуки.

М-да, важкувато жити із слабкою етикою… Дивно, адже мало би бути навпаки!

Гриня закурив і ще раз обдивився притрушені білим пухом багатоповерхівки. Тоді повернувся і гукнув старому услід:

– А чому воно мене не любить?!

Кутузов повернувся.

– Бо ти не з більшості. Бувай…

* * * * *

Гриня повільно піднімався по сходах. „Якщо життя схоже на кіно, – подумав він, – то біля моїх дверей повинна сидіти незнайома вродлива дівчина і нервово курити в очікуванні мого приходу. Або хоча би Маркіта…”. Він піднявся на останню площадку перед своєю сходовою кліткою і поглянув вверх.

Біля дверей нікого не було.

РОЗДІЛ 13

Гриня бездумно дивився на засипану сіруватим снігом таку ж сіру вулицю Міста крізь величезне акваріумне вікно. Піцерія вирувала: сміялась, курила, матюкалась, понтувалась, знімала дівчат і раз-у-раз пищала зуммерами мобільних телефонів. Єдиними ж супутниками Климовського були дві порожні і одна розпочата пляшка пива, блюдце з солоним арахісом і купа недопалків у попільничці.

Гриня не хотів нікого бачити. Не хотів чути. Не хотів розмовляти.

Класний новорічний подарунок, чувак!

“Капітолій” – в десятці.

“P.S.” – в десятці.

Група… дякуємо за участь…

В „Гайці” люблять унікалів. Я знав це завжди. Патлатих, обкурених „митців” з відсутнім поглядом, основним достоїнством яких є те, що вони „не такі”. Хороші, погані, розумні, дурні – байдуже! Головне, щоб не такі як всі. Потруси голою сідницею перед моніторами – клас! Саундтреки до мультиків – супер! Погарчи, Діоген! Це ж ідея, блін! Цього ще не було! Ви, напевне, таланти? Я так і знав. Дайте автограф!..

Парад уродів.

Гриня все розумів. Але полегшення не було. Злість душила хлопця. Він роздратовано закурив. “Капітолій” – в десятці! “P.S.” – в десятці! Що ж це таке в світі робиться?

Хотілося сказати якесь погане і цілком непристойне слово. Причому голосно і цілеспрямовано. Знову все безрезультатно. Знову все спочатку. До слідуючого концерту, фестивалю, будь-якого галімого сейшну! Знову нервуватись, старатись, викладатись на всі сто. Знову і знову.

Знову і знову.

Гриня сумно посміхнувся. Він чомусь пригадав як у Михася посеред концерту на Майдані „поїхала” струна, як Фашист напився перед першим виступом, як Павлік одного разу кадрив якусь неповнолітню дурепу мужньо опираючись на бас-гітару (цікаво, що би сказав на це дідусь Фрейд?)… Все було окей. Тільки безрезультатно.

„Бутерброд” цей завтра… Теж нуль перспектив, скоріше за все. А що робити?..

Ще й ця сволота блискуча вже дістала… Знову щоночі спати нормально не дає. Прилетить, потриндить, потриндить, крикне: „Слабак! Ти хоч пам’ятаєш коли востаннє пісню писав?” чи ще щось образливе, засміється і втече – не наздоженеш. Комаха дурнувата!

І в цю мить біля піцерії з’явився Кутузов.

Він підійшов до смітника, неквапом оглянув його і почав у ньому порпатись. Знайшовши для себе щось привабливе, старий запхав це до сумки і огледівся. Погляди бомжа та хлопця зустрілися. Кутузов підняв руку, помахав хлопцю і посунув геть. Привітальні маніпуляції старого не залишилися непоміченими у піцерії. Вона зашепотіла, загигикала, стиха затицяла пальцями. Гриня розізлився вкрай. Він підхопився, натягнув куртку, підхопив недопиту пляшку, взяв з тарілочки жменю арахісу і вийшов на вулицю.

Кутузов не відійшов далеко. Хлопець швидко пішов за ним.

– Алло! – окликнув Климовський старого. – Юрій Іванович!

Бомж здивовано повернувся.

Гриня підійшов. Старий зацікавлено дивився на юнака.

– Ти щось хотів мені сказати? – запитав Кутузов.

Гриня мовчав, не знаючи як почати.

– Що, важко сформулювати свою думку? – продовжив старий. – Поширена проблема… Спробуй подумати про те, чого ти хочеш від своїх слів.

Климовський дратівливо відмахнувся.

– Окей! Коротше кажучи, – різко почав він, – в мене й так проблем вистачає! І без афішування нашого знайомства! Зрозуміло?!

– Хочеш поради? – спитав бомж.

– Та не треба мені порад! – вибухнув Гриня. – Досить мене вчити! Всі тільки вчать навколо! Відчепись ти від мене!

Кутузов мовчки дивився на хлопця.

– Домовились, – тихо сказав він. – Бувай здоровий.

Старий повернувся і поплентав вздовж вулиці.

Гриня охолов. Йому знову стало незручно. Він розвернувся і зі всієї сили влупив ногою по ліхтарному стовпу. „Нічому я в житті не вчуся, – зло подумав він. – Вже втретє, до речі!”.

Гриня наздогнав старого і закрокував поруч. Кутузов здивовано глянув на нього, але промовчав. Певний час вони не розмовляли.

– Пива хочеш? – врешті буркнув Климовський.

– Давай, – бомж посміхнувся. – Давненько не куштував.

Гриня простягнув пляшку Кутузову. Той узяв і подякував. Климовський спостерігав як старий смакує напій і думав про те, що людині справді мало потрібно для щастя.

Кутузов допив пиво і витрусив залишки піни на тротуар.

– Ну, і які в тебе тепер проблеми? – м’яко запитав він, ховаючи пляшку до сумки.

Гриня коротко розповів. Старий замислився. Гриня закурив.

– Слухай, Іванович, а ти серйозно тоді говорив про Місто? – спитав він.

Кутузов кивнув.

– Звичайно, малий. Місто самолюбиве і не сприймає нічого, що виходило б за його рамки, за його правила і норми поведінки.

– А як з цим боротися?

Кутузов засміявся.

– З цим не потрібно боротися, малий. Треба просто робити своє. Постійно пам’ятати про те, що існує Сенс – той, який нам не доступний. І ти знаєш, в тебе вже навіть трохи виходить!

Гриня здивувався.

– Дивись, – пояснив старий, – ти йдеш по людній вулиці поруч з бомжем, незважаючи на суспільну думку і косі погляди в